Ти туман, що вбирає у себе живі кольори,
Після тебе, точніше, усе як в густому тумані,
Над безсонням моїм вже давно майорять прапори,
З пір як вщент розгромила мій подих, своїм прощанням.
Я у ньому блукав, час від часу я чув голоси,
Я і твій наче чув, але він мене вів в пастку,
А у цьому житті ми були вже з тобою, чи не були?
Я у цьому житті вже віддав свого серця частку?
З того часу, як сонце востаннє зійшло і зайшло,
Зупинився мій час, зник омріяний зоряний пил,
Ніби каменем став, але дивом щось в ньому жило,
Щось нове й несміливе, без тіла свого і сил.
Він стерв’ятник, харчується мною як той паразит,
Впився в шкіру спочатку, а потім у саму душу,
Я не те щоби знаю, та вірю що твій візит,
Як не вб'є його - то хоч на деякий час придушить.
Він вже скоро окріпне, ось тільки я навпаки,
І твердою рукою знесе всі тривоги й печалі,
Він сильніший за мене, він бачив мої помилки,
З сторони все видніше, а він якраз був подалі …
Як творець, я життя йому з попелу дав,
Харчувався він пилом моїм, неприборканим пилом, гарячим,
Тільки він став не мною - насправді це я ним став,
Він мені показав, що було до тепер незрячим.
Я вже знаю що буде і те, як було б навпаки,
Я побачив всю суть навіть в тому густому тумані,
Він не те щоб мені розказав про мої помилки,
Просто він показав з сторони, хто ти є насправді.
ID:
681406
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 02.08.2016 14:35:39
© дата внесення змiн: 02.08.2016 14:36:17
автор: Віктор Непомнящий
Вкажіть причину вашої скарги
|
