Я приїхала в Харків. Виходжу з вокзалу й сідаю в метро.
Кілька місяців тут не була, та не маю вогню у душі.
Низка спогадів дряпає розум, а туга з’їдає нутро.
Все навколо звичайне й доволі знайоме — обличчя чужі.
Сутеніє. Стає прохолодно. А серце так само щемить
Як тоді, коли я полишала ці любі з дитинства місця,
Зі сльозами прощаючись з нею... Іду до під’їзду. Ще мить,
І за сходами з’являться двері. Та сходам немає кінця!
Я прийшла. Відчиняю квартиру, в якій ми із нею жили.
Не вмикаючи світла, стою й непорушно дивлюся углиб.
Світлим променем повз промайнули крізь темряву миті, коли
Ми були тут щасливі удвох, і так само ще жити могли б.
Дуже тягне зайти, роздягнутися, випити кави — але
Не наважуюсь переступити до болю знайомий поріг.
Віддала би усе, аби знов, як в дитинстві, наївне й мале,
Обійняти її міцно-міцно, сповзти і припасти до ніг...
✖ 15 серпня 2016 ✖
А рими які! Давненько я так захоплювався 
