- Ти знаєш там сонце якесь інакше.
Якесь не таке, правда, правда. Повір.
І зорі... там темні, і зовсім не наші.
Хоча, може змінено мій кругозір?
- А ти там раніше бував, юначе?
- Так, їздив до друга, то було давно.
- І що? Ти не бачив, що все інакше?
- Студентом я був, а то інше кіно.
- Виходить, що серце з душею плаче
І все помічає, коли лиш біда...
- Чого це? Я просто кажу, що інакше,
А ти вже заладив про якісь дива...
- А вдома? До цього усього, раніше?
Ти часто до неба очі здіймав?
Чи як повернувся, тоді лиш помітив,
Що зорі не ті ... ? Ти все це помічав?
- Не знаю. Мабуть. Пригадати це важко.
- Та рік лиш пройшов, може два. Чи не так?
- Воно може й так, - хлопець видихнув тяжко...
Здівнявся й накинув на плечі рюкзак.
- Все діду, бувай. Мені час до родини.
- Так, звісно біжи. Ти ж бо їх сповістив? - Та знають і так... - відповів жартівливо.
Й повільно з вокзалу до дому поплів...
А дід залишився дивитись у спину.
... Затертий армійський, похідний рюкзак...
- Йому, мабуть, двадцять та розумом сивий...
Війна залишає на кожному знак...