Заберіть мене, хтось, і розчиніть у небі, його семи барвах та мільйонах відтінків. Заберіть й загубіть мене у медовій гущавині оранжево-фіолетових згустків, лишень відпустіть мене з цих чотирьох стін кімнати й дозвольте піти. Навіщо я вам потрібна? Яка з мене користь? Моїх слів ви не чуєте, навіть коли я кричу. Та вам просто не цікаво, заради чого я живу, а кому цікаво, той скаже: "Ти безперспективна і безамбіційна людина. Твої істини нікому не потрібні." Але, в свою чергу, чи потрібні мені ваші амбіції та перспективи?
Мені нічого не потрібно від вас. З вас нічого взяти. Ви ходите. Я хочу літати.
Просто забудьте мене. Мене не існує.
Але озвися, благаю тебе, той, хто міг би лежати зі мною на крижаній росі, накрившись мерехтливою ковдрою, і просто дихати кришталевим повітрям. Забути усе. Щоб стати цілим світом. Безмежністю. Всеосяжністю. Висотою. Темрявою. Глибиною. Світлом. Та чим-завгодно. Ти маєш пожертвувати собою. Й станеш чимось більшим. Це того вартує. Щоб жити без рамок у світі, який належить не комусь, а тобі; життя без будь-яких оцінок. Жити просто заради того, щоб жити.
Дай знак, що ти є такий.
Благаю.
Я вже втомилася вдавати, що мені потрібні всі ці люди. Я втомилася бути доброю, розуміти всіх, намагатися допомогти, порадити. Я хочу бути егоїсткою, навіть для рідних. Набридло полювати на гарні оцінки за безглузде вивчення напам'ять чогось, що всім давно відоме. Я розумію, що ці знання допоможуть мені в майбутньому, так. Проте ж для декого це сліпе "напам'ять" заміняє свідомість. Наче заведений на досягнення певної цілі механізм, він робить лише те, чого вимагають від нього, говорить те, що від нього хочуть почути, і, що не кажи, досягає "успіху". Й навіть не замислюється, для чого йому був цей успіх.
Я хочу звільнитися від цього обов'язку чогось досягати. Від обов'язку бути успішною людиною. Заради чого це? Заради грошей? Смішно. Дріб'язково. Приземлено.
Моя теорія не має права на прилюдне озвучення, бо вона перекреслює усе.
Прошу тебе врятувати мене. Якщо ти існуєш.
