На нитках павутин, що розвісила осінь між віти,
Грає дощ, як на струнах, перестуком холодних краплин.
Час, заслухавшись грою, у мінорному диханні вітру
Просіває хвилини через сито далеких хмарин.
Край стрімких ручаїв легіт листя збирає у жмені,
Підіймаючи з трав горобини багряну вуаль.
Гасить вечір вогні у лампадах запалених кленів
Там, де з осінню знов обнялась невимовна печаль.
Увібрали й мій сум ці прощальні осінні етюди…
Що привиділось в снах, відпускаю у безмір усе,
Залишивши собі вогник той, що зі мною повсюди,
І той подих небес, що мою парасольку несе.
Ці померклі світи вже пливуть дощовою водою,
Ледь тамуючи голос свого тихого серцебиття.
Відлетять, щоби знов відродитись дзвінкою весною
У цвітінні садів, у буянні нового життя.
.. ЧУДОВИЙ твір! 
Ловенко! І образи, і ритм, ірими! 
