Одного осіннього погожого дня,
чи весняного ранку,
чи літньої теплої ночі,
зимового світанку.
Ти востаннє торкнешся губами мого чола
і скажеш:
"Я надто приземлений для тебе. Ти... ти красива,
талановита, нестримна, оригінальна...
Ти - ангел. У тебе невидимі крила.
Ти ніжна, пестлива. Ти - ідеальна!
А хто я? Я лише примара, тінь
Тебе, твоєї вроди, твоєї ідеальності.
З тобою стільки було злетів та падінь....
Та давай відкинемо усі ці банальності.
Не моя уже ти.... Ні, не плач, не ридай...
Люба, вибач за все...Пробач і прощай....
***
Мине 8 місяців. Ніж і палата.
За крок від смерті. Білі халати.
Медсестри навколо. Бинти і уколи.
Не втинатиму вени я більше ніколи!
Таблетки, пілюлі і....знову уколи.
І краплі від серця. Це вже друга спроба.
Марно покі́нчити хотіла з собою.
А серце і далі б'ється журбою.
Дім. Ліжко. І тепла кава.
Така гаряча і така ласкава.
Книги. Сльози. Жахливі сни.
Спогади...Душать мене вони...
Я творитиму поезію про нас, про все те, що не збу́лося.
Про дні, які так гарно і радісно промайнули.
Щось не пам'ятаю, а щось й призабулося...
Спогади щастя в сльозах моїх потонули.
Я писатиму прозу, писатиму й вірші...
Про щось соромітне, про щось і безгрішне.
Мені 22. Й у мене дві книги.
І досі журба...Боже, в чому я винна?
***
Та мине іще близько двох років.
Я забуду про все. Душевний спокій.
Весняний ранок. Південний бульвар.
Червоне пальто. Запах сигар.
До мене підсів якийсь молодик.
Душевна розмова. Букетик гвоздик.
Білосніжна посмішка. Телефонний номер.
Ми в чомусь зовсім різні, а в чомусь - знайомі.
Іскра спалахне. Закохані очі.
Він сниться мені ледь не щоночі.
І теплі обійми. П'янкі поцілунки.
І плани спільні. Інтимні стосунки.
І знову закутаюсь у любов до болю.
Проживу щастя знову.
Та не з тобою.
