Колись були, як велети, три вежі
і лев удень-вночі їх чатував.
Огненна грива, часточка пожежі,
що палить серце, час коли настав.
Ще там була мала і тиха річка,
а може, то лише дзвінкий струмок.
Щоразу в ньому течія зустрічна,
і навіть дощ, одного разу, змок.
Високі вежі, що тримають небо
і небо, що тримає цілий світ.
Птахи летять, притягує до себе,
неначе бджоли на весняний цвіт.
Зелені трави вишили картину
і кличуть відпочити, тут, без слів.
Неначе пісня матері для сина,
тут колискова дивних солов'їв.
Стежки ведуть до кожної окремо -
прямі, виткі, для кожного своя.
Духмяно квітне квітів оберемок
та істину ховає у роях.
Чи то не вежі, а лише тополі -
можливо час іде, або лише буття.
і відбулося це на іншім полі,
яке очікує, чекає відкриття.
2016
