|
Казка
Любов - це важка робота. Вже п'ятий рік я намагаюся залізти на одну башту. Навіщо воно б мені здалося? Чому витрачаю на це стільки зусиль і часу?
На самій вершині височезної укріпленої цитаделі живе моє Кохання. Нічого прекраснішого я в своєму житті не бачила, тому й затрималася тут так надовго. Здавалося, ми знайомі з початку зародження світів, ми схожі, ми можемо дати один одному так багато. Іноді навіть здається, що він мене любить, і тоді все перетворюється на казку.
Свій шлях я розпочала давно і діяла дуже обмірковано. Оскільки дверей мені ніхто не відчиняв, бо він мене тоді ще не знав, я почала залазити на башту обережно, бажаючи заприязнитися, познайомитися, ненав'язливо звертаючись і розповідаючи про себе. Я говорила про себе, бо він мене просив і лишалася відвертою.
У нього завжди було багато друзів, яким я заздрила, адже вони могли приходити до нього в гості. З часом я зрозуміла, що всі вони відсіювалися, кудись дівалися, були несправжніми. Лишалися одиниці і ті не були мені суперниками.
Ні, я об'єктивно оцінювала себе. Я завжди вважалася розумною, кмітливою, здібною, але існували проблеми, через які я не могла просто так прийти і постукати до нього у двері.
Разом з тим, як змінювалось моє серце, наповнюючись любов'ю, змінювалась і моя зовнішність. Все інше викристалізувалося на довгому шляху вверх. Я набула ідеальних форм, стала неймовірно гнучкою, щоденний спорт - підйоми, стрибки, підтягування - додавали мені ще більше сил. Я долала метр за метром його цитаделі, радіючи успіху, що давався мені нелегко, як і завоювання кожного міліметра його серця.
Бували чудові сонячні дні, коли ми бачилися та розмовляли. Він визирав з великого вікна, дивився на мене, посміхався мені, навіть нахилявся в мій бік, тримаючись за кам'яне підвіконня однією рукою, а за фіранку - іншою. Він був готовий кинути мені мотузку, але вона в той час виявилася закороткою. Все ж тоді я відчувала себе щасливою. Одного разу ми провели цілий літній тиждень разом, якщо це можна так назвати, і я подумала, що це на все життя. Більшого щастя й годі бажати. Окрім того, саме в той період на стінах башти почала буяти зелень; чіпляючись за отруйний плющ, не зважаючи на небезпеку, я стрімкіше підіймалася до омріяного вікна.
А бували й важкі періоди. Восени мене поливало дощами, а я все рівно горнулася до слизької стіни та молилася про те, щоб не впасти. Іноді падала, котилася додолу, чіпляючись пальцями за кам'яні виступи цитаделі, стираючи кінцівки до кісток, набиваючи синці, вириваючи голими колючими гілками дерев волосся. Все ж втримувалася за непевну надію, яка з часом знову починала кріпнути і, відсидівшись у якомусь вищербленому куточку стіни, загоївши рани, я знову починала підйом.
Найстрашніше було взимку. В холоди я жила в розщелинах башти. Якщо вдавалося заснути, мені снилися плоди, що зріли на зелених гілках високих дерев. Мій одяг давно став непридатним, більшу його частину зірвали вітри. Лише сліпа віра у власну щасливу долю продовжувала штовхати мене вверх.
Моя шкіра погрубішала, а наступного літа сильно засмагла та вкрилася лускою до осені. Нігті на руках та ногах витончилися і загнулися гачками. Я адаптувалася до умов. Для того, щоб краще тримати рівновагу, перестрибуючи з каменя на камінь, я відростила довгого хвоста, який в разі чого можна було скинути.
Знала, що і Йому нелегко. Аренда цілої цитаделі, мабуть, недешево коштує. Багато справ, не так багато грошей. Якби я могла віддати йому цілий світ у вигляді своєї любові!
Рукою він би до мене ще не дотягнувся, а кожну мотузку вітер розгойдував так сильно, що я не могла її впіймати. Крізь бурю, крізь власні ридання я слухала його слова і тим втішалася.
Мій Коханий був невиправним мрійником і романтиком. Ним зачаровувалися всі: Небо, Сонце, Місяць, Птахи... Він прагнув великої любові, яка мала до нього прийти. Для мене любов була пов'язана із зусиллями, які ти докладаєш в надії, що тебе, можливо, полюбляють. Немає зусиль, відданості - все чахне.
До нього прилітали Горлиці. Жінки. Лишали після себе тільки гівна. Я бачила Альбатроса, який влетів головою прямо у стіну замість вікна. Останнім був Дракон, і якщо голубам я посилала тільки прокляття, то він мені навіть подобався.
Все ж я думаю, що Любов не може просто залетіти у вікно, їй треба видертися на стіну, щоб довести свою справжність, придатність. Та і, врешті-решт, у кожного з нас своя башта.
Я майже на верху і вже не зможу спуститися вниз. Страшно боюся зустрічі і соромлюся свого вигляду. Просто хочу бути потрібною. Я - не Місяць і не Сонце, і не Птах. Я маленька самовіддана зелено-коричнева ящірка.
ID:
711095
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.01.2017 13:25:53
© дата внесення змiн: 09.01.2017 15:30:13
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
