Одна, темна, грань людської душі (ймовірно - фізично найсильніша, позаяк може поширюватися, як хвороба, на інших людей, та підкріплюватися матеріальними засобами) у кінцевому результаті нівелює усі інші прекрасні сторони.
Якщо "зла людина" піде війною на "добру людину" - то як чинити "добрій"? Захищатися й по суті ставати такою, як її нападник - "злою", чи помирати в ім'я добра, і залишати цей світ у володінні "злих"?
Тобто що значитимуть усі добрі люди, якщо їх усіх винищать?
Задумайтесь над такими словами: "природний відбір", "крапля дьогтю в бочці меду"...
За момент після того, як ми втратили усе, я подумав: "Як тепер нам морально відновитися передусім у своїх очах? Як виправдатися? Яку нову брехню придумати й постійно повторяти її на телеекранах, у підручниках та газетах, щоб не мучили докори сумління?"
Тут кожен відчуває свою причетність до скоєного. Ніхто відбувати за тебе кару не збирається. На місці двох таборів, які вічно доводили один одному свою правоту, утворився один - мовчазний, із постійно присутнім страхом подивитися в очі один одному, із глибоким самобичуванням, із пробудженням совісті, із паростками розуміння справжнього сенсу - на жаль, уже втраченого. Тут всі поглядають на вчорашній день та вчорашніх себе із безмежним здивуванням, так наче: "Невже я міг бути таким безвідповідальним?", або з відразою щось на кшталт "Які огидні ці скрючені від ненависті тіла".
Ви зрозуміли, так, усі зрозуміли? Ця гонка була ні до чого. Ця гонка була до пекла.
Слово пекло якось дивно згармоніювало з краєвидом перед моїми очима. Цей схід-зеніт-захід Сонця був неприроднім, від був дивним, не таким. Наче усю кров, яку ми пустили - не тільки вчора, а й за усі війни та людиновбивства - виплеснули, наче відро з помиями, на той обрій, виплеснули й сподіваються, що, як використана вода зі зливного бачка, вона всотається у землю, згине з очей подалі від совісті, заховається десь глибоко на невидноті, заросте зеленою травичкою та маргаритками - і не показуватиметься.
Але чому мені вже цілу вічність здається, що краєвид на змінюється? Єхидна змія закрадається до мене. Дивишся? Дивишся? Дивишся? Гіпнотичними спіралями розходяться від Сонця кров'яні жили. У міражах мені ввижаються якісь кістки та руки, що тягнуться крізь густу кіптяву до Сонця, й не дістають. Мені хочеться кричати, і я кричу!
- О Небо, чому ти так безжалісне до нас? Невже ти граєш з нами у наші ігри? Невже ти навчилося у нас жорстокості?
- Небо, чому ти таке червоне?!
"Червоне... червоне... червоне..." - прокотилося вниз у яму, що колись була морем.
Я починаю захлинатися у тій червоності, чи у своїх гидких сльозах. Я починаю без прикрас бачити своє обличчя. Я починаю розуміти свою первісну помилку. Я починаю бачити. Нарешті. О, яке блаженство - бачити, як на планеті помирає усе живе. Яка невимовна, просто безмежна приємність, бо помста уже тут. Вона тут, дихає, така спокійна. Така примирена. Просто осягнула всю картину. Вона знає, що їй треба зробити. Вона знає свою помилку й знає, як її виправити.
Життя колись відродиться, усе знову заросте чудовими квітами - так, знаю це напевно. Проте не можна допустити, щоб усе знову пішло шкереберть. Не можна допустити людини. Їй властиво нищити; більшості з її представників. Лише одиниці живуть заради добра. Так, я знаю, що робити. Колись. За мільярди років. Я не допущу цього. Або створю щось інше.
А поки помста змушує мене знімати радіаційний костюм. Клацають лямки одна за одною. Оголюються руки, ноги, тіло. Вони спраглі до дотиків, які дарує їм Світло. Чудове почуття самопожертви мене сповнює, і протигаз падає на сухі грудки землі.
Я починаю дихати. Я вдихаю первісний жах перед блискавкою. Беззахисне бажання вижити. Невинність існування. Я вдихаю перший запах розуму. Це запах цікавості. Наближення чогось масивного, великонадійного. Хвилююча ідея панування. Я вдихаю запах перших перемог. Тваринний страх перед себелюбством. Наростаюче хвилювання. Перспективи. Можливості. Незвіданий світ, що манить. Я вдихаю смак. Ейфорію. Втрачене відчуття міри. Запах пластмаси та штучності. Шестерні обертаються все швидше. Час спливає. Попіл шматками падає з неба. Божевілля.
Я вдихаю запах наближення істинно унікальної справедливості. Самознищення. Блаженство.
Цей останній вдих вбиває мене. Проте я не думаю про свою смерть. Я думаю про те, як добре буде, коли Земля врешті повернеться до свого нерозумного, безлюдського, начала.
Земля по-братськи підбадьорливо посміхнулась червоною від власної крові посмішкою й сприйняла мою смерть як запізніле вибачення.
Й вибачила. Ми просто не виправдали очікувань і втратили свій шанс.
Земля великодушна. Вона вигадає щось інше, вдячне.
ID:
722576
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.03.2017 23:05:58
© дата внесення змiн: 09.03.2017 23:05:58
автор: Олена Грикун
Вкажіть причину вашої скарги
|
