- Яка ж я гарна! - Кружляла Сніжинка, розглядаючи своє відображення у кризі. - Шкода, що крім мене ніхто цього не помічає.
- Дивовижно, - засміялась красуня, коли її поніс стрімко Вітер. - Хочу ще так само, татко.
- Ой, що це? - Крихітка раптом завмерла. Здалеку лунав сміх.
- Це дітки граються снігом, - промовила матінка Зима.
- Я хочу до них! Татко, відішли мене туди, - попросила Сніжинка.
- Ех! - Прорипів дідусь Мороз. - І навіщо воно тобі? Адже діти вмить вкатають тебе у сніговик або палац.
- Ой, як цікаво, - мрійливо посміхнулась маленька дослідниця вогниками на сонці, - я і справді туди хочу.
Всі зрозуміли, що відмовляти не варто. Сніжинка все одно відстоїть своє.
Фу-у-у-у-у! І татко щосили відправивив мандрівницю до дітей.
- Оце такої! - Захопливо промовила маленька красуня. - Що це?
- Я Сніговик! - Гордо промовив білий велетень.
- До вас можна?
Та поки Сніжинка питала, то вже і на голову до Сніговика підсіла:
- Ой, як тут тісно.
В цю мить татко Вітер підхопив крихітку та поніс далі. Сніжинка вже закружляла навколо дівчинки та швидко всілась на червону рукавичку.
- О, яка гарненька сніжинка, - промовила господиня рукавички та наблизила її до своїх очей. Раптом дівчинка закашляла.
- А де ж вона поділась? - Здивувалась дівчинка, яка до цієї миті бачила Сніжинку...
- Розтанула, - дмухнув тато Вітер.
- Розтанула, - промовила сумно мама Зима.
- Розтанула. - Скрипнув дідусь Морозець.
- Нічого, - відгукнулась крапля з рукавички, - хтось, та встиг помітити мою красу.
І вже через хвилину вона стала Крижинкою. Та то вже інша казка.
