Ти чекай, скоро дощ мине,
Розійдуться усі тумани.
Вітер смуток кудись віднесе,
Хоч зростає ця прірва між нами.
Так хотілось піти в ночі,
Назавжди заблукати в тумані.
Та горів той вогонь свічі,
В небі, тисячами зірками.
Я хотіла спалити мости,
Щоб ніколи назад не вернутись.
Я не мала в житті мети,
Як хотілось про все забутись.
Я блукала у цих думках,
І хотіла до купи зліпити.
Та в ночі як поранений птах,
Я крилом не могла взмахнути.
Я чекала сонця з-за хмар,
Щоби душу на мить зігріти.
Та усе огорнув туман,
І надію прийшлось забути.
Знаю, скоро усе мине,
Але лишить глибокі шрами.
Моє серце давно німе,
І блукає чужими світами.
Я спинила давно свій час,
І дороги усі забуто.
Я згадаю усе не раз,
Але душу у клітку закуто.
Мабуть я як холодний дощ,
Буду падати в низ із неба.
Я як сотні колючих роз,
Розцвітатиму знов для тебе....
НАДІЯ КИШЕНЯ 8.05.2017.
