Новий швидкісний потяг повільно зупинився. Стоянка всього хвилина і пасажири жваво піднімалися на пологу сходинку вагонів. Кваплячись, я заскочила всередину комфортабельного потягу. Клас другий був майже повністю заповнений. Швидко відшукавши своє місце, з полегшенням та радістю майже впала в м’яке крісло.
«Все. Дві години і я буду дома.»
Я закрила очі. Потяг плавно набирав швидкість.
- Прошу ваш квиток і документи, - голос стюарта елегантно забринів десь зверху.
- Так, так. Хвилинку, - відповіла я, трохи нервово розкриваючи велику дорожню сумку.
Я завжди намагалася бути максимально зібраною в дорозі. «Документи, квитки, гроші… Документи, квитки, гроші…». Так завжди говорив мій батько коли збиралися в подорож.
«Та де ж той квиток? Невже забула?» Думки блискавично проносилися одна за одною.
- Нарешті, - з придихом в голос промовила я і протягнула стюарту квиток і паспорт.
- Дякую. Все добре. Приємної дороги, - мовив він, повертаючи мені документи.
- Зручніше вмостившись, я обережно і ненав’язливо почала розглядати сусідів.
Треба сказати про особливість розташування місць в вагонах швидкісного потягу. Ряди крісел, розташованих через прохід, направлені напроти один одного. Тому фактично я могла бачити не потилиці навколишніх пасажирів з різноманітними кольорами волосся і зачісками, а обличчя подорожуючих зі мною в даному вагоні людей.
Поряд, через прохід від мене, сиділа молода дівчина. Її поза, вираз обличчя яскраво виражали нестерпність поїздки, набридливість оточення і втому.
Біля неї сидів чоловік в офіційному костюмі і з ноутбуком на колінах. Він з захватом дивився в монітор, поринувши у перегляд чогось дуже цікавого.
За ними в іншому ряду сиділи рудоволоса дівчинка з мамою. Зовнішність дівчинки, а особливо яркий колір її волосся, притягували до себе погляди. Крім того, її вертлявість і хаотичність рухів привертали увагу мимоволі. За декілька хвилин дівчинка могла встигнути заспівати пісеньку, пробігти по проходу між рядами, запитати про щось оточуючих її людей, видерти у мами журнал, а замість нього вручити їй свою куклу. Декілька разів дівча вилазило на сидіння крісла і починала доволі голосно коментувати побачене, а її мама безуспішно намагалася заспокоїти цей маленький рудий живчик.
Я споглядала за цим клубком енергії і розуміла, що наступні дві години можуть стати доволі «веселими». Єдине, що відволікало від маленької непосидячки – це екрани телевізорів, розміщені майже під стелею вагона. По них крутили то рекламу, то невеличкі сюжети. Звук був приглушеним і практично нічого не було чути, тільки миготіли картинки, змінюючи одна одну.
В якийсь момент я побачила, що непосидюче дівча з уважністю дивиться в екран телевізора. В той момент показували соціальну рекламу. Я не одноразово бачила її раніше і саме її з замиранням дивилося рудоволосе дівча.
От уявіть собі: «Зал очікування. Хтось дрімає, зручно всівшись на сидіннях, хтось читає газету, хтось слухає музику, хтось майже біжить, запізнюючись на свій рейс. Пасажири. Різні за віком, одягом. Крупним планом показано дівчинку, що швидко йде з морозивом у руках. І ось кульмінація. В вхідних дверях зали очікування з’являється група військових. Спокійні, зосереджені, з похідними мішками за плечима вони проходять крізь центр зали. Без слів зрозуміло – вони захищають Батьківщину, захищають кордони, захищають спокій мирного життя.
І ось один з пасажирів піднімається і починає аплодувати. Потім ще один, потім ще. І ось весь зал очікування, як одна людина, аплодує захисникам.»
Ролик закінчився. Далі на екрані з’явилися якісь собачки. Дивно, але дівчатко вони не зацікавили. Вона сіла в крісло, обійняла руку матері і завмерла.
«Може втомилася?» - майнуло в моїй голові.
Потяг їхав плавно, чутно було тільки шуркіт коліс. Не відчувалося ні різких рухів швидкісної машини, навіть гальмування не викликало різких поштовхів. злітали хвилини. Пасажири швендяли то в один бік вагону, то в інший. Я знову подивилася на рудоволосу дівчинку. Вона сиділа тихо, майже не рухаючись.
«Шановні пасажири, - почувся тендітний дівочий голос в радіоточках вагону, - через десять хвилин зупинка Полтава-Київська. Зупинка дві хвилини. Прохання пройти завчасно до виходів. Дякуємо, Що користувалися послугами нашого потягу. Щасливої дороги!»
З місць почали підніматися пасажири. Саме в цей момент я побачила, що в нашому вагоні їхали хлопці – учасники АТО. Вони відрізнялися не тільки військовим одягом з відповідними шевронами і нашивками. Вони були інші – спокійно-зосереджені, з чіткими, виваженими рухами. На обличчях відображалася ледь помітна втома, яка ховалася в глибоких зморшках, в сивому волоссі.
Один за одним хлопці двинулися до виходу.
В цю ж мить, наче якась пружина спрацювала в рудоволосій дівчинці. Вона миттєво видерлася на сидіння крісла, рівненько стала і почала аплодувати. Проходячи повз неї військові посміхалися і привітно казали: «Дякую».
- Мамо, а чому ніхто не аплодує, як там в телевізорі? – забринів голосочок дівчини, - вони ж нашу землю захищають як мій тато. Мамо, чому ніхто не аплодує?
Якась мертва тиша на декілька хвилин охопила весь простір вагону. Потім почувся спокійний чоловічий голос: «Дякую, вам хлопці!»
«Слава Україні!» - викрикнув хтось з військових.
«Героям слава!» - миттєво, як по команді, вибухнуло у відповідь.
«Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» - почувся тоненький голосочок Рудоволоски. Військові зупинилися і як один продовжили: «Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…»
Через хвилину потяг зупинився. Хлопці зійшли на платформу і розчинилися у густому, темному просторі.
«Герої не вмирають… Герої не вмирають…» - пульсувало в моїй голові.
«Але саме головне, щоб герої поверталися живими і більше не їхали воювати», - промайнуло наступної миті.
Потяг рушив.
«Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє. Ще у нашій Україні доленька наспіє…» - почулося за вікнами вагону і розтануло в темноті ночі.
©
ID:
736687
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.06.2017 08:34:10
© дата внесення змiн: 06.06.2017 08:35:21
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
