"Шлях до Небокраю"
Мить зупинилася, стала росою;
час покотився, розвіявши чари:
«Буде біда! - гомоніли з журбою. –
Зникнула квітка чарівна, не стало».
Всюди тривога розсипалась лісом,
стало, неначе гроза от настане.
Поміж деревами ходять як біси
сутінки мороку в чорних сутанах.
Вовками виють вітри здичавілі,
сумом останньої миті життя.
Плачуть у небі зірки, посіріли -
кроком за кроком ішло небуття.
Грані крихкої ідилії легко
розруйнувати і знищити вщент.
Мов ненавмисно упало люстерко
і залишився маленький фрагмент.
Все оповило мовчання, відсутність;
танула дійсність, мов сніг у руці.
Лиш порожнеча, здавалось, присутня,
кожен шукає свій шлях-манівці.
Сіло гнітюче мовчання й тримало –
вже не було ні чудес, а ні лісу.
Зникло далеко у гранях кристалу -
мавки, в очах лиш, чарівної риси.
Вічно здавалось хвилина тривала,
сон із щезав – у тумані дорога.
Як повернутися? Де те начало,
що розкриває таїну усього.
Ява безжально засіла у серці -
це лише сон, лиш уяви творіння.
Промені ранку, якими зітреться,
згодом забудеться це сновидіння…
