Ти нагадуєш сполохану птаху,
Що б’ється об сплетену, життєву клітку.
Щоранку мов фенікс народжуєшся з праху,
Шукаєш вихід, таємну хвіртку.
Летиш в небеса, застрягаєш між пруттям,
І крила безсило складаєш на спину.
Між землею і небом, дивним розпуттям
Неначе у просторі тебе заклинило.
Малі паралелі, порожні банально.
Вслухуєшся в скрип вітру трішки цинічно,
І віриш що все нереальне – реально,
Але життя… життя це не вічно…
Дивна клітка старіє, і розірвуться пута.
Пересохнуть неначе судини у тілі.
І опинишся знову на дивнім розпутті,
На фіналі життя, життя у людини…