Цеглинку за цеглинкою, будуємо ми долю.
Кладемо між собою високі, дивні стіни.
Й дивуємось, що інші не помічають болю,
Й не йдуть бува на поміч людина до людини…
А стіни не пробити, не зрушити їх з місця.
І недовіра й смуток все додають цемент.
Таке життя говорять… слова, як стара пісня…
А хочеться розбити, перегороди вщент…
Ти пальцями проводиш по дивній побудові,
Яку складаєш часом сама не знаєш як…
Й милуєшся враз небом, де промені ранкові,
І думаєш мабуть це маленький, добрий знак…
Ці стіни не розбити, багато вже каміння.
Та в сильному бажані їх можна обійти.
Поволі крок за кроком, ти наберись терпіння…
Ось край стіни… остаток… лиш метр до мети.
Перед тобою воля… І неминучий простір…
Стіна вже за спиною. Там мрії дивний сад.
Ти йдеш вперед спокійно, неначе дивна гостя…
І гронами зриваєш солодкий виноград.
