Коли розійдеться імла, коли клапті хмар упадуть на землю дощем і омиють осіннє небо, тоді можна буде побачити…
Сліпуче світло, що ріже очі. Навіть повіки не захищають від того сяйва.
І слова вже скінчилися, і ручка вже не вкладе письмена на папір. Залишиться білим. Порожнім як сама порожнеча. Бо навіть у прірви є глибина. Чорна і прониклива. Тут уже не мовчання, щось первинне. Менш доступне.
Імла розступилася. Нитки розірвані вже не варто зав’язувати у химерні вузли. Просто в смітник. Вже можна забути чим вони були колись. І чи були? Забулося.
Кінець? Чи початок? Немає нічого. Іще чи уже? Ні часу, ані простору, ані колючих жорстких руїн. Порожнеча.
Де міста? Гори? Шпилі й візерунки? Хоча б щось?
Звідки ж питання? Політ чи падіння?
Сліпучі блискавиці розтинають… Свідомість?
Оце і є прозріння?
