…«Продаётся дом у озера, недорого. Звонить после 18-00». Недорого, це добре, - я вже хвилин п’ять вивчаю пошарпані об’яви на зупинці, зрозумівши врешті решт, що от саме зараз, от саме в цей непоказний сірий день єдине, що є ще добрим на цьому світі – це саме низька вартість якогось там будинку біля якогось там озера. Судячи з того, що жодного клаптику з номером телефону не було відірвано – або будинок був такий собі, або озеро зміліло. І, навіть, за недорого, народ не хотів придбати собі затишне обійстя на березі невідомої водойми. Намагаюсь втягнути голову до плечей, та від того не теплішає. Втім я ж знав це, але нащось робив, сердячись на недолугі рефлекси та крадькома придивляючись до таких же, як я бідолах, що із заклопотаним виглядом випадково зібралися померзти на цій зупинці у таких важливих, здавалося б, справах… Не погано було б мати такий сховок десь на березі озера, хай і змілілого, де стіни вже сірі від віку, кожна дошка на підлозі скрипить по своєму і на давно немитих, затягнутих пилом вікнах покинуте павутиння малює вітражі. Це було б, навіть не непогано, а добре… Всі оживають потроху, бо десь там вже ніби автобус і навряд чи хто хоче у таку мряку чекати зайві хвилини до наступного. Тому на обличчях з’являється непохитна рішучість за будь-яку ціну поїхати саме в цій залізячці, навіть як не той номер приїде. Я вкотре лаю себе за те, що якби не дурне бажання подихати повітрям (дивно, де я його тут хотів шукати у центрі міста), то давно вже доїхав на таксі туди і збирався би у зворотному напрямку. Та така вона лиха наша доля, - згадую я якусь недоречну цитату за мить до того, як мене, ніби біблейського Іону ковтає величезна залізна риба із брудними вікнами та кривою табличкою «241» під лобовим склом.
Вікна настільки заляпані калюжами, що сенсу щось видивлятися в них немає. Тому не маю жодної уяви де ми, здається, що їдеш десь під землею у шахті – зупинка, поштовх, якась глибина вже пройдена, хто виходить, хто далі їде. Шахтарі мегаполісу, - посміхаюсь я. Тільки справжні шахтарі роблять спільну справу, щоб щось добути та знести у одне місце, а ми розповзаємося по різних сторонах та із захватом починаємо тягнути кудись різний непотріб. Заради виправдування всього цього ми пишемо книжки, пестимо свій психологічний стан та підгодовуємо дурними обіцянками розповніле та ледаче его. Тому рух цей має форму кола, нема в нього ні початку, ні кінця, як і маршрут старого 241-го автобусу. Але, як подивитись на це все здалеку, ще й примруживши одне око, наприклад, праве, то вся ця руханина здається організованою, логічною конструкцією під назвою життя…
Я, мабуть, вже проїхав свою зупинку та не дуже переймаюсь, бо якось трохи «завис». Запитав якось у сина, чи є засіб від цієї важкої хвороби на що він, особливо на мене не відволікаючись, буркнув про сполучення клавіш Ctrl+Alt+Delete. Та воно не працювало і куди собі тикати в пошуках тих чарівних кнопок, я не знав. Смартфон у кишені куртки, що до того безперервно бився вібродзвоником, як спіймана миша, затих. То значило лише те, що він або помер, з’ївши всю батарею, або я раптово став нікому не потрібний. Цікавість взяла своє, я поліз до кишені. Батарея не сіла, екран заблимав усіма своїми китайськими пікселями, що кількість пропущених дзвінків - 8. Я повернув його набік і вісімка перетворилася на загрозливий знак безкінечності - ∞. Безкінечна кількість пропущених дзвінків… Мені дзвонили безкінечну кількість разів. А потрібен був, мабуть, лише один виклик, якийсь один дзвінок, від когось там далекого, якесь одне там речення, що перевернуло би усе моє життя. Бо саме так писали у гарних, розумних книжках. Смартфон знову забився у руці, та то явно був не той фантастичний виклик, бо телефонували з роботи. Я не став відповідати - здогадувався, які слова і речення почую. Все одно вже сьогодні нічого не встигнемо і завтра треба буде починати все спочатку. Така от неприємність…
Дострибавши по калюжах до під’їзду, вирішив викурити цигарку, більш для того, щоб просто постояти на цьому мокрому асфальті, під цією жовтою тьмяною лампою, яка здається світила лише собі самій, бо вже в метрі від неї видно нічого не було. Я затягувався, не відчуваючи смаку диму, та чомусь думав, що пам’ятаю номер телефону продавця дому біля озера. Може тому, що телефон був стаціонарний та мав короткий номер, може тому, що завжди запам’ятовуєш те, що непотрібно. Кинув цигарку, на мить завмер перед дверима і почав йти по сходах на четвертий поверх, до квартири. Потрібно було все виправляти, роботи було багато і насамперед подивитися на карті – де ж то воно є таке озеро, на березі якого стоїть нікому не потрібний будинок…
ID:
769632
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.01.2018 18:20:30
© дата внесення змiн: 04.01.2018 18:20:30
автор: stroi
Вкажіть причину вашої скарги
|
