Вона була моєю першою й останньою дівчиною. Взагалі-то я віддавала перевагу чоловікам, але настільки блискавично увірвалася вона в мій світ, в мій простір в маленькому кінотеатрі нашої крихітної батьківщини, що не помітити таку жінку я просто не могла. Розумна, гарна, сексуальна, травмована… та божевільна. В нас було багато чого, тільки не те, що би всі могли собі уявити. Втім, зараз її зі мною немає, навіть привид не навідує численні думки.
Як вона пішла? Раптово. Так само, як і з’явилася. Ми на той час вже мешкали в мегаполісі, я знімала для нас житло. Вважалося, що попереду цілі роки дружби й поспішати немає куди.
Якось теплим літнім вечором ми з нею прогулювалися на Нивках. Вулички там тихі, триповерховий особняк, де в нас була кімната, знаходився поруч. Спати ще не хотілося, тому ми вирішили подихати свіжим повітрям. Поволі йшли з пакетом з «Фуршету», торкаючись долонями. Ми опинилися на вулиці, протилежна сторона якої здавалася трохи ефемерною через освітлення. Там горів лише один ліхтар. Контури будинків, парканів та тротуару були нечіткими й немовби намальованими. Вона сказала: «Я хочу перейти на той бік». Я відповіла: «Справді? А я – ні». Вона вважалася вольовою молодою жінкою, тож одразу поперлася через дорогу. За мить моя подруга підійшла до ліхтаря на протилежному боці вулиці. Я окликнула її, вбираючи прядку волосся з лоба. Коли знову глянула на ліхтар, її біля нього вже не було. Її ніде не було: ані біля будинків, ані біля парканів, вона не стояла на жодному з тротуарів, які тільки існували на Нивках. От і все. Наче вулиця поглинула її. Кінець історії. Всім на добраніч.
Іноді я думала, що, можливо, вона так само кличе мене, бігаючи по альтернативному таємничому паралельному всесвіту Нивок.
Краще б ми розлучилися отак. Тоді би раптово не помер її батько, а самі б ми не посралися через дрібницю. Вона завжди жила в своїх вигаданих агресивних історіях, я ж писала історії зовсім інші.
Тепер і привид її пішов, чому я дуже рада.
Цікава історія і дуже легко читається, на одному диханні. 
