Людина в своїй маревній межі,
Закручує себе та ставить рамки:
"Чи до тієї дотягнутись планки?
Чи віднестися до якоїсь ланки?
Писати прозу,прозу чи вірші?"
Все намагається скрутитися в калачик,
Хоча сама не коло й не квадрат...
Все крутиться серед витрат,
І намагається десь заховати пальчик,
В надії, що позбудеться від вад.
Та якби ми себе не заганяли
У коло,прямокутник чи квадрат,
Завжди замало місця й забагато втрат,
Яких собі якось не планували,
Коли за чимось гнались невпопад.
І якби не згиналася людина
В ілюзіях своїх залізних грат,
Нога,рука завжди у чомусь винна,
Рука, нога, язик чи голова.
Стоп.
Майже все.
Все майже вийшло.
Але не так,не так.
Пішло не в лад.
Хоча причина набагато глибша...
Причина - це не вгаданий квадрат.
