II
От і чотири роки - як немає,
Вчились, вчились, бо могли,
В знаннях один долю шукає,
А якими друзями були...
Ех, що же твориться цей раз,
Куди поділися думки...
Справді світ міняє нас,
А не його ми.
А було, а що було:
Дружба, радощі й братерство,
Ех серце вже так то не гуло,
Як колись. Колись дурбецтво
Забавляло, ох як сумно,
Що втратили вони усе,
Де дружба, де усмішка ясна,
Зникла назавжди? Проте
Вони ще говорили,
Згадували ті часи,
Коли разом ще ходили,
Як в садочку ще були...
Та час іде, його не спиниш,
А далі так не хтілось йти,
А чи в це все ти полинеш?
Ех, шукати щастя б і знайти.
Так от, вже п'ятий клас,
Новий учитель,
А для них це другий раз,
Для одного це ще й був мучитель.
Розділились погляди людини,
Один учитись хоче, інший каже:
,,Треба не втрачати ні хвилини",
От хто тепер їх двох пов'яже?
Ось так цей світ і є:
Розділяє навіть дружбу,
Життя по колу йде,
Ніби людина несе службу
Або винна перед світом,
Так чим, яким гріхом, навіщо?
Скільки років тре пройти,
Невже люд за світ нижчий?
Кожен рік у двох героїв,
Був звичайний, он один,
Тільки й вчиться... тай нічого,
Книги, схоже, хлопець син,
Думає, що тілько книжка
Зможе научити жить,
Незнає, що існує ще підніжка,
Яка дуже любе пакостить.
Але як його я розумію,
Та й ви думаю також,
Що самотність - ну гіяк не гріє,
Самотність, наука... ну а що ж?
Був веселий - та й смутнився,
Не за довгий час,
Лиш рік - а вже змінився,
Невже так легко змінювати нас.
А другий - бешкетує,
Не вчиться,
І науку не цінує.
Понтиться!
Ось таким цей світ вбачаю,
Невже все змінилось,
Коли це щастя заміняє
Телефон, як це вчутилось?
Не винні же батьки,
Що хотіли, як люде,
Дати своїм дітям те,
Що мали й інші всюди.
Вони не знали, не гадали,
Що може статись так,
Що дитина не зможе відстати,
Що вже частина життя б як...
Так от, один з героїв,
Той що вчитись любить,
В шостім класі, на перерві,
Сидить і нудьгує.
А нудьгує, бо немає
З ким поговорити,
Сумує на одинці,
Ні в кого попросити.
Тільки телефон...
Ото забава,
Ну хоча би щось,
Хоч якась зарада
Суму і печалі,
Самотності ради,
Хоч десь можна, ну хоч десь,
Одиноким себе не відчувати.
Ех, а душа плаче,
Плаче, метушиться,
От така вже її доля:
Уже не сміється.
А другий хто,
Та теж пропавший,
Поїло суспільство і його,
А був такий хороший. Ніби наший
Дух у ньому все гуляв,
Та все одно, як не крути,
Як він би не співав,
Нема подітися йому куди.
Вже сьомий, восьмий
Клас зникає,
А ті двоє все такі,
Хто про їхню дружбу знає?
Настав дев'ятий клас,
Скоро вирішиться доля,
,,Хто куди піде?"-
Яка наступна воля.
Як вже вам ясно,
Перший в школі в одинадцятий пішов,
І другий здав, але не надто,
І в коледж повалив. От слов
Скажу одне - вони самі
Шляхи для себе вибирали
І хто знає, що буде...
Життя ніхто не предбачив.
ID:
783468
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 20.03.2018 23:50:45
© дата внесення змiн: 21.03.2018 11:17:47
автор: ViS(Вайс) Starshine
Вкажіть причину вашої скарги
|
