і мої люди ходитимуть провулками в які раніше нікого не пускали
і говоритимуть мовою за яку карали прадідів на площах
мої люди збиратимуться уламками чужих дзеркал і водитимуть калейдоскопні хороводи
і мої люди танцюватимуть шаленого гопака на рейвах доки їхні (амфетамінові) дороги на закінчаться
і мої люди в ендорфіновому сп’янінні переплітатимуть пальці
нігтями жадібно розрізатимуть спітнілі спини одне одного
ховаючи свої бурхливі оргазми серед пагорбів забутих парків
і мої люди носитимуться судинами міста із одних пабів у інші
і кохатимуть травневі зливи що охолоджують тіла розпечені любов’ю
й безмежно щиро кричатимуть імена чужі та свої
й безмежно щиро кричатимуть назви міст своїх та чужих
аби їхні сліди залишились не лише шрамами у зрадливих спогадах
а й у цих холодних стінах
закарбувались відбитками навічно
бо мої люди заслужили міцно кохати доки не посиплються скельця усіх калейдоскопів!
бо мої люди заслужили безперервно сперечатись аж доки ночі не розтануть за прокуреним вікном!
бо мої люди заслужили голосно сміятись розлітаючись ген за таємничими зворотами українського парижу!
бо мої люди заслужили божевільні танці
бо мої люди голками впиваються в усі причини жити
бо мої люди живі
і житимуть довіку.
