Потяг рвонув. Рвонула і душа.
Услід за тілом що сидить в вагоні.
Взяла кудись дешевого квитка,
У інший світ який завмер в агонії.
Позаду залишився рідний край,
Пахуча вишня і обійми мами.
Туман розсіяв плетиво мов дим,
Десь за вікном, над сонними полями.
Ковтаю сльози. Вже далеко дім.
Колеса співчутливо щось шепочуть,
Повен вагон нестримних почуттів,
І плавно день іде назміну ночі.
У сумці є пахучі пиріжки.
Що їх турботливо, тихцем поклала мама,
Вона ж то знає, я б сказала: "Не клади"!
А зараз аромат той так вдихала!
Тепло від сонця ще в моїх руках,
Так чітко чую скошені всі трави.
Таке буває тільки в дивних снах,
У тім краю дитинства, де заграви.
Де постіль біла, і така м»яка!
Двері скриплять привітно, незрадливо.
Сонячний зайчик у моїх руках,
Де я була по-справжньому щаслива.
А час іде. Я знову у вагоні,
Затихне сум, такий важкий на дотик.
Душа відчує. Рветься рубікон.
Летить субстанція і обганяє потяг.
