"Моя Мавка з руденьким волоссям,
Невідомо чому, знов голосить.
Її плачі мені ятрять душу,
Та вона цього знати не мусить."
"Мій Арідник з залізо-бетонного лісу
Все частіше від туги на стелю лізе.
Він словами так боляче ранить,
Кожним з них тавро ніби ставить."
Мавка знову зітха за любов'ю,
Та Арідник дарує їй волю.
Він не вірить в кохання і долю,
А вона чхати хоче на волю.
Усі кажуть: "Їм не по дорозі!".
А триматись подалі не в змозі.
І живуть так в нерозумінні
Неподільні, дурні,божевільні.