Воровського, іду з роботи,
Якийсь дідусь сидить навпроти.
А біля нього живі квіти,
Торгує, треба ж їх десь діти.
Підхожу ближче, придивляюсь,
Сама собі я посміхаюсь.
Старий, ти хочеш щоб купляли?
Та подивись, вони ж зів'яли!
Це все вже треба викидати
Сміттям навіщо ж торгувати.
Подумала так, зупинилась,
Та й поглядом з старим зустрілась.
Як струмом погляд цей проймає!
Мовчи старий, мовчи, я знаю,
Я бачу, серцем відчуваю,
Ти чоловік. Ти звик все мати,
Ти звик все чесно заробляти,
Є пенсія... - не вистачає.
Син? Десь далеко, заробляє...
Не можеш красти та брехати,
А треба ж якось виживати.
Не можеш ти жебракувати,
А треба гроші, де ж їх взяти.
Мовчимо, в погляді читаю:
Ти молода, ти ще не знаєш...
Все добре в тебе, гроші маєш...
Я б ще робив, без праці - муки,
Не можу — старість… тремтять руки.
Тепер я тут, отак працюю,
Потрошки квітами торгую.
А квіти, так, трошки прив'яли,
Їх вчора, майже не купляли.
Та гарні, гарні, й колір неба.
Купляю. Ні, решту не треба.
Пішла, іду, та ледь не плачу.
Чому? Чому? Себе питаю,
Біжу, реву, квіти кидаю!
Ну що? Що зараз можу?
Ну чим? Чим допоможу?
Мала дитина, ніде жити...
Ну що? Що? Що робити?
В Криму, далеко, стара мати,
Чекає мене кожне свято.
Так, була вчителька, торгує,
Дрібним насінням, хай смакує.
А може й хтось, так, на дорозі,
Їй просто мовчки гляне в очі.
Давно було це. Є де жити,
Нема вже мами... Що ж робити...
Але чомусь, знову і знову
Я згадую оту дорогу...
Воровського, ті очі, віки,
Тремтять в руках зів'ялі квіти.
ID:
804036
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 22.08.2018 13:21:05
© дата внесення змiн: 22.08.2018 13:21:05
автор: Одарка з Тавріди
Вкажіть причину вашої скарги
|
