Воно було завжди, море, вічно. Сивим, замерзним взимку. Волохатим, гнівним, борсаючим берег. Грізно шуміло, лаючись на довгі холоди. Одиноким йому бути чомусь не хотілося. Знало: треба чекати, дочекатися літнього сонця. Іноді здавалося, що сили зовсім покинули його. Тоді завмирало, прибережжям перетворювалося в лід, соромлячись своєї слабкості.
Літо було несподіване, як все, чого чекаєш довго - довго. Тоді сонце обіймало своїми променями морську просторовість, без міри віддаючи йому свою пристрасть в світлі дня, ненадовго покидало, ніжно ковзнувши по його хвилях останнім променем рожевого заходу. У такі хвилини море кошеням шаруділо у піщані коси. Завмирало від ніжності, приборканим було і ласкавим. Поговорити б з ким, розповісти про любов свою до сонця. ... Але берег порожнів до вечора, втомившись від денної суєти.
І от одного разу помітило море цих двох. Вони проходили узбережжям вранці, коли морська стихія, дочекавшись ранкового світила, була смиренною, втомившись від тривоги очікування.
Він завжди тримав свою тендітну супутницю за руку, оберігаючи, боячись її відпустити навіть на мить. Вони належали одине одному у цій нескінченній стихії води і неба, нікого більше не помічаючи навколо себе. Колихала їх водяна колиска. Коли він запливав далеко, вона завмирала, шукала його серед хвиль очима ... Тоді хвилі слухняно несли його до берега, повертали їй коханого, щоб не турбувалася. Він підхоплював її, невагому, на руки, заспокоював, допоки у самого не запаморочувася голова від близькості її рідних очей. Пахне сонцем, вона вабила, притягувала магнітом, так що не мислимо було від неї відірватися. Зітхало тоді море, тихо шуміло:
- Чи любите ... любите ... любите ...
Піднімалося сонце все вище, пестилося до води морської, іскрами спалахувало, відбиваючись у ньому. Полудень починався, заповнюючи своєю спекою пристрасті все навколо. Тікали в час відпливу хвилі, слідом двом щасливим поглядом дивилися. ... Вони - люди. Дана їм любов людська і щастя розчинятися поглядом в очах один одного ...
Раділа морська стихія вечірній прохолоді. Зустрічала знову обох. Стелила під ноги їм місячну дорогу. Крапельки води блищали на жіночих плечах. Самозабутньо цілував в місячному сяйві чоловік кохану свою. Тихо зітхав прибій, ноги їм омиваючи, благословляв їх своїм ніжним дотиком. Для них все зливалося воєдино: зірки над головою, дихання один одного, солоні від води губи, шепіт припливу:
- Знайшов ти її, знайшов ... Твоя вона ... твоя ...
І не могли вони надивитися одне на одного, відірватися, відваги не вистачало повірити - тепер аж до смерті разом. Ніби й не бачилися цілу вічність, як ніби завтра знову розлука, як ніби, завмерши в цьому трепеті, зупинилася мить ... посміхається мудре море, впевненим було: дві половини тепер - єдність цілого, ніщо їх уже не розлучить. А древній стихії хіба можливо не вірити?
ID:
804164
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.08.2018 13:58:05
© дата внесення змiн: 22.01.2019 09:27:31
автор: Калиновий
Вкажіть причину вашої скарги
|
