Під поїзд не кинусь і не вип'ю отрути,
таблеток багато не прийму для сну.
Спокусливу темряву візьмуся почути,
і щоб у сні тебе не побачити - у сон не пірну.
Розглядатиму світло на широкій стелі.
Де шукати тебе не знатиму.
Ти будеш із нею в дорогому готелі,
а я подушку твою обійматиму.
Її запах такий примарний для тебе,
думаєш, ніби торкнувся неба,
а я уявляю тебе біля себе.
І розумію:тобі мене вже не треба.
І ти в цей момент став такий щасливий.
Ваше дихання для тебе як кисень. Вона муркоче.
І відчуття осінньої зливи
ні вас, ні мене не бентежить цієї ночі.
Повз всіх перехожих тебе очима шукаю.
Колись була я для тебе важлива?
Знаєш, життєві уроки не пропускаю.
Та чи це пригодиться, коли відривають крила?
У мене тепер більше нічого немає:
усе моє із твоєї любові складалося.
І вогонь твій до мене згасає.
Ти в очі не дивишся.. Розумію що сталося.
Межа лягла між нами прозора..
Існує кінець, тепер розумію.
Розсипалась мрія моя раптом вчора.
Та я люблю тебе як умію.
Даремно на щось сподіватися
якщо різні долі давно вирішено.
Не треба більше потайки зустрічатися,
не є вже таємним те, що виявлено.
Слова твої пролітали крізь мене
і не пам'ятаю: то був сум чи жаль.
Ними можна було порізати вени,
щоб розвіялась щоденна печаль.
Ти пішов, зачинивши двері.
Я не знаю, який був твій шлях.
Сумні думки напишу на папері,
засну із твоєю пóдушкою в руках.
Я відчуваю, як руйнується щось важливе,
і прагну врятувати, бо бачу сенс у цьому.
Якщо треба, зроблю неможливе:
замкну я серце й тебе навіки в ньому.
І час цей не лікує, а чекає,
затамовує все, що ми так берегли,
убиває спогади, сторінку в житті перегортає.
Знає, що ми ніколи вже не будемо, як були.
😌
