Ці глиняні цебра, ця місячна птиця, цей голос…
Напевне все зникне, колись усе зникне – і ріки, і гори.
Сьогодні ж літує. Трава вибивається в колос.
І місячна птиця летить понад світом…
Саторі!
Дивись мені в груди – бачиш, як зелено, літньо?
Не злись, моя сестро, я теж заблукала колись.
По суті, падіння – є також і смугою злітною,
літати чи падати – то вже сама розберись.
Тут, де трава, було море, а може, і буде –
глянь, скільки мушель на луговому стеблі.
Місячна птаха співає – і я не забуду
пісню її і мій переспіваний біль.
Тут, де ріка, тут напевне був ліс, може, прірва –
Тут були інші, ніким ще неназвані зорі.
Йти оцим шляхом – це потривожити звіра,
та – приручити і відпустити…
Саторі!
Дивись, моя сестро, ці глиняні цебра вже повні,
криниця душі готова пролитися морем,
у грудях два світла – сонце і місяць у повні,
і пісня у грудях, і космос у грудях –
Саторі!
12.2018
