Крим
У вагоні потягу, який прямував до Криму, крім мене, їхало ще кілька дітей до санаторію. Супроводжувала нас молоденька медсестра…
- От я вже їду далеко – ніби трохи радів я, залізаючи на другу полицю. Вранці побачили море. Воно мене здивувало тим, що вода в ньому трималась високо, чомусь не стікала до землі, не розливалась, як у річці. З потягу нас пересадили у маленький автобус, він повіз нас через місто до санаторію. До приміщень санатор0ію нас носили на ношах по двоє дядьки-санітари.
- Тоскільки тобі років? – весело запитав мене дядько-санітар.
- Дванадцять – відповів я.
- Тоді можна. - Поклав на ноші поруч зі мною «валетом» гарненьку дівчинку.
Як я потім довідався через шкільні заняття, її звали Світлана Головенчиц. Вона була була дійсно гарненькою дівчинкою і в неї також боліла ніжка. Харчування у санаторії мені здалося значно кращим за домашнє, сільське. Давали м’ясні котлети, булочки і білий хліб, масло, солодкий чай і інше. Погано було те, що від нас вимагали весь час лежати. Я лежав і сидів на ліжку з коліщатами, вставав і ходив, остерігаючись, лише до туалету. Трохи пізніш мою хвору ногу і весь поперек завили в мокрий гіпс, який швидко затвердів і зробив з мене ляльку, яка не була в змозі не лише ходити, а й сісти на ліжку. Довелось вчитись все робити лежачи: і їсти, і читати, і писати, і користуватись «качечкою» і «судном». Та я бачив, що декому з дітей, моїх сусідів по палаті довелось витерплювати ще важче лікування: їм робили гіпсові «кроватки», ніби панцирі в черепах, в яких вони мусили лежати і день і ніч голічерева, з яких їх вивертали на бік разів двічі на добу, щоб протерти спиртом спини, горбики, шиї… Тож і я все витерплював. Діти, яких боліли коліна, називались «гоніти», в яких боліли ноги в кульшах – «коксити», в кого боліли спини, утворювались горбики – «спондиліти». До нас в палати приходили вчителі і проводили класні шкільні навчання. Якщо учнів набиралось п’ятеро і більше в одному класі, нас звозили на наших ліжках з колесами до якоїсь однієї палати на шкільні гавчання, а після них повертали до наших постійних палат, хлоп’ячих чи дівчачих. Підручниками користувались разом, почергово. Писали олівцями, в зошитах, які клали на дощечки, пркріплені до билець ліжок в ізголів’ї. З якоїсь бібліотеки нам приносили читати дятичі книжки.
У вільний від лікування час нас пантрували «виховательки». Найчастіше – готувались до якогось свята: вчились хором співати з голосу виховательки якісь пісні, комусь дали вивчати якісь вірші для декламації. Пам’ятаю непорозуміння, яке трапилось зі мною через моє недочування, бо я ще в ранньому дитинстві хворів на вушка. У пісні про Сталіна були слова:» Спеснями, борясь и побеждая, наш народ за Сталиным идёт». Я недочув, як кажуть, придумав, замість слова «борясь» інше слово – «баляси» - себто «перешкоди». У мене виходило: «С песнями баляси побеждая, наш народ за Сталиным идёт». Вихователька поглядала на мене з подивом : такий великий хлопець не вимовляє букву «р». Як правило, свята відзначали садіяльністю. Зрідка запрошували (мабуть з плату) якихось артистів. Пам’ятаю, співали ми дуже знамениті на той час Пунчиков і Нечаєв. Інколи приходив фотограф. У мене збереглась фотографія того часу, коли я лежав загіпсованим. Тоді я часто: - як їв, читав, писав, грав у шахи – піднімав груди і плечі на ліжку, спираючись на лікті – аж шкіра на них робилась товстою, як пампушка – і від того гіпсовий пояс впинався в хрящики моїх ребер, внаслідок чого мої ребра залишились назавжди увігнутими, вм’ятими в бік живота. У декого з хлопців були балабайка або гітара, вони дозволяли вчитись грати на них. Багато грали в шахи і шашки. Я більш уподобав шашки, купив через пошту підручник з цієї гри і в останній час мого перебування в санаторії став неофіційним чемпіоном по шашках. Час від часу, особливо в літню пору, до хворих дітей приїздили батьки. До мене приїжджала мама, але в моїй пам’яті чомусь не збереглось нічого про ті відвідини. Лиш набагато пізніш я зрозумів наскільки нелегкою, можна сказати героїчною для сільської, багатодітної жінки була поїздка в Крим.
О, золотий підлітково-юнацький вік! О, перші паростки почуттів дружби і кохання! Ви – незабутні.
Лікуючись у санаторії, ми проходили своєрідні стадії: «лежачі», «ходячі», ті, що «виписуються». На сучасний погляд, лікування було дивним: ніяких таблеток, мікстур, уколів… Лише фізичний спокій, гарне харчування, обтирання морською водою, легкі сонячні ванни… Настав час, коли з мене зняли гіпс – його замінив так званий «тутор» на хвору ногу. Далі мені костури і я став щасливим «ходячим». Добре, що цей «щасливий» стан в моєму лікуванні припав на літню пору, і я хоч в малій мірі пізнав море. Приходив на санаторний пляжик, знімав з ноги тутор, відкладав убік костури, шкандибав в обійми піска і лагідних хвиль. Поверталтись до санаторію було недалеко.
Світ мого п’ятирічного санаторного лікування – лікарі, вчителі і виховательки, мої ровесники хлопці і дівчатка став моєю першою енциклопедією життя.
ID:
821803
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 18.01.2019 12:46:20
© дата внесення змiн: 18.01.2019 12:46:20
автор: Капінос Олександр
Вкажіть причину вашої скарги
|
