Бабуся Ївга живе на краю села. Хата стара й холодна, хвіртка похилена. Стежка майже не протоптана, бо до бабці ніхто не ходить – всі бояться її як чорт ладану. Кажуть, котом вміє обертатися та іншою звіриною.
Ївга часто пряде. Від світанку й аж до заходу сонця. Пропихає нитки долі поміж зашкарублі і викривлені пальці й щось шепоче. Вже завтра повезе тканину до міста й віддасть за копійки першому перехожому. Свої люди брати не хочуть – смерті бояться чи невідомості, один Бог знає. Ївга всміхається. Ніколи не була злою. Радше – навпаки. То молитву прочитає, аби діти в селі не хворіли, то русалок повідганяє, аби молодих хлопців на той світ не тягнули.
Дітей у бабці немає. Чоловіка – теж. Колись був, але помер. Юрком його звали. Ївга вже й не пам’ятає, коли це було. Певно тоді, коли засох терен у них біля хати. Сотні років уже минуло, а чоловік опівночі досі стукає їх у вікно й зове до любощів. Та Ївга не озивається. Бере у руки хреста й святу воду. Чекає, коли треті півні всю нечисть довкола порозганяють. Ївга не ворожбитка, Ївга – мольфарка. Сили природи уміє підкорювати: бувало на світанку вийде надвір, сяде на хмарину та й літає на ній селом, руками розмахує, туману напускає. У темний світ – ні ногою. Страшно там. Не раз чує бабця, як чорти під хатами котли ставлять, грішників виловлюють. Нехрещених діток з колисок витягають. Як котра молодиця дитяті на шию чортополоха не повісить – на ранок немовляти не знайде. Всім селом шукати будуть, але марно: дитина немов би у воду канула.
Ївга то все бачить, але допомогти не може. Одного разу спробувала дитя з лап нечистого вирвати. То він так сильно гепнув її своїми ратицями, що бабця 40 днів лежала, немов покійниця. Добре, що в дім ніхто не заходив. Бо якби знайшли її, то лежала б уже давним - давно у домовині. А так то була у напівпритомності, молитви подумки читала. Прийшла у безтямі до неї Пресвята Богородиця, сяйвом своїм все зло довкола знищила. Підійняла бабу із лави і нитки дала. Сказала, що жити буде, якщо ногою у темний світ більше ніколи не ступить. Погодилась Ївга, голову перед Дівою прихилила. Та ж торкнулась її обличчя і зникла. Розчинилася, ніби марево.
То ж сидить Ївга і пряде. Все примовляє: на щастя, на долю, на кохання, на здоров’я, на втіху, на урожай. У домі тихо. Та раптом стук у двері. Чоловік ввійшов. Односелець. Впав на коліна перед Ївгою і помочі просить. Каже, дружина народжує первістка. Фельдшер прийшов. Сказав, що помре вона, разом із дитям. «Врятуй їх, бабо Ївго» - німо просить чоловік. А бабця довго не думає. Вже й про Богородицю забула. Взяла у руки зілля, води у збанок налила. Перехрестилася й пішла за чоловіком.
Довго йшли. Аж на інший кінець села. Не помітили, як споночіло. Зайшли в хату. Дивиться Ївга, а в домі нечисті сила – силенна: чорти, злидні, мерці заложні. Всі до дитятка й жінки тягнуться. А душі їх у тілах ледь – ледь проглядаються. Скоро й смертна година прийде, як Ївга не втрутиться. Стала бабця помочі у сил природи й святих просити. Нечисть від породіллі відійшла та й давай Ївгу своїми грішнотами лупцювати. Вона ж не відставала: гонила їх, гонила, допоки півні не заспівали. Тоді Ївга глянула на жінку й дитя, які мирно спали, добром і світлом наповнені. Сказала чоловікові, аби доньку теж Ївгою назвав, й пішла додому. Подибала. Сил не було. Зайшла на подвір’я, дивиться, біля терену чоловік її стоїть. За собою кличе. А в Ївги й сил вже немає пручатися. Підійшла до Юрка, взяла його за руку й поцілувала.
Пішли вони. Востаннє озирнулася й глянула на село. З очей Ївги упало кілька сльозин. В той день на село насунулися темні хмари, линув дощ, та такий сильний, що такого навіть старожили не могли пригадати.
ID:
822477
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.01.2019 18:54:14
© дата внесення змiн: 23.01.2019 18:54:14
автор: Sindicate
Вкажіть причину вашої скарги
|
