Заходили хмари,
сідали над хати
і краплі чималі
давай відпускати.
Спочатку горошком
стукались в шибку,
бряжчали потрошку,
бентежачи дівку.
Бубніли про небо,
висоти і далі,
про варту потребу
мочити сандалі.
І звали в обійми,
гамірним кличем,
«наважся і вийди,
відстав своє личко».
А потім ставали
ті краплі потоком,
густими шляхами,
милуючи око.
Текли одна в одну,
зливались, стікали
на шибку холодну
в доріг вертикалі.
А дівка сиділа,
дивилась крізь воду,
терпіла щосили
чи ждала нагоди.
І рада б під небо,
намокнуть до нитки,
під ластівки щебіт,
без сукні, без свитки.
У танці кружляти,
росить голі ноги,
втекти із кімнати
на трави вологі.
Та їй не за віком,
та їй не за саном,
дивитись лиш вікон
й гадати, що стане.
…
Недовго лилося
і хмари – незримі,
лишилось волосся
і совість сухими.
ла дівчина!!
класно 
