|
ти казала мені, дівчинко, що давно уже відгоріло,
запевняла, що це останній, врешті-решт, раз.
ти кидала слова, так, як ніби тобі й не боліло,
розпадаючись на шматки від неправди болючих фраз.
ти казала мені – твої руки чужий хтось гріє,
що душа вже твоя знайшла спокій у іншім тілі.
і просила мене не дзвонити, бо скоро здурієш,
та молилась за мене так віддано щонеділі.
ти казала мені, що не матимеш сили злетіти,
що по крилах пройшов мороз й, взагалі, - їх чомусь нема.
одягайся тепліш, бо я знаю – ти вмієш хворіти,
щоб зігрітись, під вечір випий сухого вина…
посміхалась так «щиро», казала, що вже не болить,
говорила, що в тебе все добре, що це лиш авітаміноз.
говорила багато, а потім лиш мить і… мовчить…
не сказала, що кожної ночі новий психоз.
…вона буде мені говорити про все, що завгодно:
про те, що сьогодні осінь, а завтра іще не зима,
що робить так, як я, зовсім не є благородно,
і не втримається й розкаже хто її обійма.
намагатиметься «вкусити» за болюче їдкими словами,
переможно сміятиметься, думаючи, що вдалося.
а завтра я випадково на нашім із нею вокзалі
несподівано ніби впізнаю її волосся.
ID:
856378
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 30.11.2019 00:57:08
© дата внесення змiн: 30.11.2019 00:57:08
автор: Ольга Костюкевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
