За кілька днів я відлежався, зміцнів і ми, вже втрьох, помандрували на південь. Ас і кімерієць хотіли побачити світ, пошукати пригоди, а я… Мною керувало геть інше. Я шукав силу, яка допомогла б мені у моїй помсті і… Здобутті Ільдіко.
Аквілонія, Замора, Зінгара… Ти був там колись, книжнику? Чи хоча б чув ти про ті місця? О, так… Ти читав… Певно, що ти читав про них, але… Що? Що тобі можуть розповісти оті шовкові чи очеретяні сувої?! Що тобі повідають листи пергаменту, густо вкриті письменами?!
Хіба, читаючи книги, ти відчуєш палючу спеку Країни Куш?! Хіба зможеш ти відчути гниле повітря похмурих підземель Стігії?!
Що ти бачив на своєму віку, книжнику, окрім книг та сувоїв? Чи вдихав ти щось, окрім затхлого повітря бібліотек та пилу манускриптів? Поглянь на моє тіло, на ці рубці – то боги виписували літопис мого життя… - вузлуваті пальці Єздигерда пробігли по рубцях на обличчі, торкнулися страшного , від вуха до вуха, шраму на шиї і затрималась на грудях на шрамі, який білів на смаглявій пергаментній шкірі старця малюнком, руною:
- Знаєш, що то, книжнику, оцей дивний шрам в мене на грудях? То одна із Букв Істинного Алфавіту, знак Іргала Зага… Колись його вшановували всі живі істоти – і тварини, і люди… Всі вони були дітьми Іргал Зага і розуміли мову один одного… Так розповідав мені Зогар Заг, піктський жрець… Ми пили разом пиво, ми танцювали божевільні танці біля ритуальних багать… Пікти принесли тоді Іргалу Загу велику жертву – кількох полонених боссонців та аквілонців… Пам’ятаю, як Зогар Заг, під божевільний гул барабанів та нелюдське завивання одноплемінників розпанахував на вівтарі груди приреченим і виривав їхні серця. Пам’ятаю, як кров жертв стікала кам’яним жолобком в посудину біля підніжжя вівтаря… Як потім Зогар Заг вимащував тією кров’ю моє волосся та давав пригубити кожному з воїнів, що приймали участь в ритуалі. Тим, хто був дитям Іргала Зага, кого він сприйняв, як своє дитя, тим, чиє єство не зреклося прадавньої віри. Ми, посвячені, по черзі надпивали з чаші, яку нам простягував старий Зогар. То була суміш крові жертв і хмільного піктського пива з невеликим домішком соку пурпурового лотоса…
О-о-о… Те питво… Моє тіло ставало від нього невагомим, мій розум ставав всепроникним… Моя свідомість то злітала у висоття космосу, то пірнала у чорний безмір підсвіття… Я бачив дивні картини, книжнику. Переді мною відкривались битви богів і загибель світів. Істоти, один погляд на яких довів би до божевілля звичайну людину, торкались до мого мозку, мого розуму своїми мерзенними думками. Здавалося, ніби то їх огидні щупальця звиваються в моєму мозку, ніби слизькі жирні черви у роздутому череві мертвого коня… О, ні! О, боги і демони! Цей світ не міг породити тих створінь, то були породження глупої ночі і лютого осклизлого холоду… Це звело б з розуму будь-яку звичайну людину, але не нас, підготовлених до того жаху бісівським зіллям Зогара Зага. Чи, може, навпаки – те зілля якраз і викликало оті мерзенні видива?
І серед всього того хаосу я чітко вирізняв Іргала Зага. Я знав, знав! Я просто знав якимось дивним чином, що то був він…
Я не зможу описати, книжнику, на кого чи на що він був схожий. В безформному згустку зеленуватого туману ледь вгадувалися обриси постаті, віддалено схожої на людську. Інколи той туман рідшав і погляд вихоплював то шматки лускатої шкіри, під якою вигравали могутні вузли м’язів, то його голову, схожу одночасно і на людську, і на звірину, позбавлена губ паща, переповнена гострими кинджалами білосніжних ікол, шкірилась в мерзенній усмішці. Іргал Заг тягнув до мене, до моїх грудей свою схожу на пташину трипалу правицю, гострий кіготь торкнувся моєї шкіри…
Коли я прийшов до тями, то здавалося, що моя голова – велетенський дзвін, на якому двійко справних дзвонарів відбивають монотонний ритм. Я лежав на землі, біля дотлілого вже вогнища, поруч корчились від болю тіла моїх товаришів, таких же, як я, учасників вчорашнього чаклунського дійства, навпроти, сидячи навпочіпки, посмішковувався Зогар Заг.
- Чим ти напоїв мене, відьмаче?! – зібрався я із силами і підвівся – Чим одурманив мене, що я бачив сни, страшніші за саме пекло?!
А Зогар все продовжував кихкотіти. Груди мені страшенно пекло – там палав червоним ось цей малюнок, буква Істинного Алфафіту, знак Іргала Зага, ніби надряпаний на шкірі велетенським гострим кігтем…
Старий Зогар… Скільки йому було років? Його одноплемінники казало, що триста, сам він, шкірячи між зморшкуватих губ жовті зуби стверджував, що тисяча. Пікти боялись того свого шамана, боялись і ставились шанобливо, як до бога. У ритуальному дикунському вбранні, прикрашений брязкальцями та пір’ям, розтатуйований чудернацькими візерунками, він нічим особливо не відрізнявся від інших варварських шаманів, але очі… Його чорні, глибокі, мов безодня очі, були переповнені мудрістю віків. Зізнаюся тобі, книжнику – важко було довго витримати погляд тих очей, він проникав у найвіддаленіші закапелки душі. Він і справді був дуже старий, той Зогар Заг. Здавалося, що він пам’ятав велич і розквіт імперії піктів ще задовго до Катаклізму…
Колись пікти, як і ми, юетші, були великим народом, книжнику. Вони так само не боялися змагатися у величі із богами – Йог- Сототом, Сетом і, навіть, самим Ктулху… Двічі катаклізми знищували їхню цивілізацію і вкидали цей народ до глибин варварства. Але вони виживали, щоразу виживали… А мій народ, юетші, помре сьогодні разом зі мною… Повір мені, книжнику, колись світ знову відчує на собі могутність піктських мечів, вони зітруть з лиця землі і Аквілонію, і Туран… Всю Гіборійську цивілізацію…
Вина, книжнику! Ще вина!
Писець налляв а Єздигерд жадібними ковтками осушив кубок.
- Я не знаю, книжнику, що стало мені оберегом на час тих чотирнадцятирічних мандрів: наше з Ільдіко кохання чи й справді мітка Іргала Зага? Не знаю… Чотирнадцять років я мандрував, чотирнадцять років, мов самотній вовк, хіба що – у супроводі двох братів, я никав світом у пошуках своєї самиці. Ми з Кромом та Брагі продавали свої мечі та життя. Ми були найманцями, а жоден найманець, яким би вправним та майстерним він не був, не живе так довго, повір вже мені, юначе… - Єздигерд майже беззвучно засміявся.
- Я був побував у багатьох країнах, бився у безлічі битв. Спізнав і тріумф перемог і гіркоту поразок. О-о-о… Скільки разів моє життя висіло на волосині… Але щоразу, щоразу чиясь рука відводила від мене той останній, вирішальний випад смерті, щоразу хтось незримий заступав мене…
Я служив під орудою і визначних полководців і відвертих невдах, я вивчав не лише мистецтво володіння зброєю, а й мистецтво бою, поезію війни… Так-так, книжнику – поезію… Бо кожна битва – це поема, її доля залежить, насамперед, від майстерності автора… Я збагачувався досвідом переможців і переможених. Я й сам, бувало, вів до бою полки. То було… Було… Наймогутніші володарі пропонували мені стати на чолі їхніх військ, розсипи золота, розкішні палаци та найпрекрасніші наложниці були би платнею за це. Мої друзі, мої брати Кром і Брагі охоче погодилися б на таке, але… Але присяга, кревна клятва, дана колись давно на крижаних полях Ізміра, вела їх за мною…
Зрештою, після чотирнадцяти років мандрів, поневірянь та пригод ми опинилися в Афгулістані. Тоді він ще не був провінцією Турану. Дикі гори, ще дикіші, ніж мої рідні гори Арімана. Там майже немає води, там немає пасовиськ, щоб випасати овець, там немає нічого, крім голих скель, палючого сонця та пронизливого вітру. Ти запитаєш, книжнику, чим же таким привабливий Афгулістан, цей клапоть кам’янистої пустелі, позбавлений навіть чітко окреслених меж? Шляхами, юначе… Караванні стежки з Турану та Іраністану, казкової Вендії та далекого напівміфічного Кхитаю зав’язувались там тугим вузлом. А хто володіє шляхами – той володіє всім. Але ніхто, чуєш, книжнику, ніхто і ніколи не зміг підкорити Афгулістан! Навіть роздерті постійним розбратом клани афгулів чинили запеклий опір завойовникам. Не один правитель обламав свої списи та зуби об цей кам’яний острівець! Ніхто не зміг заволодіти ним! Ніхто! Крім мене! – на цьому вигукові, більше схожому на скрип давно не мащеної бронзової брами, король рвучко підвів свій тулуб з подушок ложа і, так само рвучко, здійняв догори правицю з мечем.
- Лише я! Я, Єздигерд , останній з юетші, зміг приборкати афгулів, лише мою владу вони визнали, лише мені склали обітницю вірності! М-е-е-ені-і-і! – Єздигерд знову знесилено впав на подушки. Рука писця зупинилась. Тишу опочивальні порушувало лише те, що мало би бути переможним ревом, але перетворилось на хрипіння, впереміш із бульканням у горлі короля. Так тривало кілька хвилин. Не в змозі промовити й слова, Єздигерд жестом показав на глек з вином. Писець налив.
- Ми всі були варварами – я, Брагі, Кром і… афгули. Але варварами різного штибу, різного покрою, - продовжив король, відхекавшись.
- Далеко звідси, книжнику, в Країні Куш, на Чорному Узбережжі, я бачив колись таку тварину – гієну. Розміром вона інколи досягає доброго вовка, має міцні, витривалі м’язи, величезні гострі ікла і щелепи, якими з легкістю перемелює кістки в борошно, певне, один укус тих гострих, мов бритви ікол вирвав би бік у вола. Але ніхто ніколи не бачив, як гієни полюють. Знаєш, чому? Бо вони харчуються падлом. Дуже рідко гієна нападає на якогось супротивника і то – лише в зграї, і – лише на завідомо слабшого. Гієна – страхітлива з вигляду, але боязка істота. Може, тому, що не усвідомлює своєї сили, особливо – в зграї, а, може, і не потрібне їй те усвідомлення, коли вдосталь *** Ось такими падальниками були й афгули. Сама природа, позбавивши афгулів родючих полів та соковитих гірських лук, спонукала цих гірських гієн до єдино можливого заняття – збирання данини з купецьких караванів. Коли котрийсь караван мав заслабку охорону, то афгули не гребували й кривавою різаниною та грабежем. Афгули ніколи не брали полонених, хіба що – жінок. Полонений – це зайвий рот, а раби тут не потрібні, бо й роботи для них немає.
Ми з Брагі та Кромом найнялись охоронцями в перший-ліпший караван, який вирушав з Іраністану до Вендії. Купець, власник каравану, був ще тим скнарою, тож і охоронців, окрім нас, не було. Озброєні слуги були, швидше, потішним військом. Та вони й розбіглися в паніці, лише зачувши страхітливе улюлюкання афгулів. Власник каравану, забившись, під візок, тихо стенав, возносячи молитви своїм богам та предкам, вимолюючи в них порятунок.
То був славний день, книжнику! Наші мечі переситились кров’ю, не одна афгульська жінка не дочекалася біля домашнього вогнища свого чоловіка чи сина. Сутичка продовжувалась доти, доки мій меч, ось цей меч, книжнику, меч, першим власником якого був сам Кулл-атлант, правитель Валузії, меч – подарунок дивного піктського жерця Зогара Зага, не зніс із плечей голову призвідця афгулів. Крива посмішка ще не сповзла з його обличчя, але близько посаджені чорні очі вже висловлювали безмір здивування, ніби хотіли промовити: «Як?! Чому?! Чому ось ця мудра голова зараз не на плечах могутнього воїна, а втупила свою чорну бороду в синє небо Афгулістану?!»
Позбавлені вождя афгули склали зброю і покірно здалися на милість переможців, на нашу милість, книжнику.
Мені не потрібні були їхні нікчемні життя, не потрібні були їхні перелякані жінки, тим паче мені не був потрібен нехитрий скарб їхніх убогих хиж. Нав’ючивши на одного з мулів кількаденний запас води та їжі, я всадовив на нього власника каравану і, ляснувши нагайкою, погнав клусом вниз, до підніжжя Іраністанських гір.
З острахом, раз-по-раз недовірливо озираючись на мене з товаришами, афгули вели караван у своє поселення. Думка про те, що я подарував їм не лише життя, а й караван, все ніяк не могла втиснутись в їхні черепні коробки
ID:
862797
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.01.2020 23:51:07
© дата внесення змiн: 27.01.2020 23:52:40
автор: Котигорошко
Вкажіть причину вашої скарги
|
