… не стало вже малого юетші Єздигерда, не стало закоханого Єздигерда, не стало найманця Єздигерда, світу явився Єздигерд Кривавий.
Страх котився далеко попереду мого війська, до самої столиці сатрапії, до Замбули…
Сатрапія палала, сатрапія стікала кров’ю, сатрапія стенала під мечами моїх воїнів та копитами їх коней. Один за одним мчали гінці від сатрапа із благаннями до короля Турану про допомогу військами, бо «…зійшло з гір в долину небачене доти чудовисько, звір, демон в людській подобі, який не знає ні жалю, ні милосердя …» - так писали про мене в тих листах, книжнику, - Єздигерд кволо захихикав…
- О, так, я був жорстоким, але не настільки, як вони писали: я не снідав невинними немовлятами та не запивав їх кров’ю цнотливих дівиць, і легіон демонів – рогатих, крилатих і ще якихось там не йшов за мною… Але чутки, книжнику, вони іноді сильніші, ніж саме явище…
Вже за тиждень мої пси переситились кров’ю і вбивств та гвалту – одвічних супутників війни - стало менше. Дехто з них навіть бурчав, мовляв, награбували вже стільки, що й справді коні не вивезуть, пора повертатись… - Єздигерд знову захихикав.
- Я стратив кілька десятків тих буркотунів і моє військо рушило далі. Так, книжнику, так, в мене вже було військо. Не ота зграя шолудивих обідраних псів-афгулів, а справжнє військо – багато воїнів-туранців влились в наші ряди. Вибір, юначе, в них був невеликий – або їхні відрубані голови складуть в чергові піраміду, або… або вони знову займатимуться тим, чим і займались – воюватимуть, але вже під моєю рукою. Не лише про мою жорстокість витали легенди, а й про щедрість до своїх вояків. Однією рукою я карав, іншою – винагороджував. А покарання було лише одне – смерть.
В бою у воїна є шанс перемогти і вижити, якщо він залишить поле бою – шансів геть нема. Смерть! Смерть! Смерть!
Смерть на полі битви – честь і шана для воїна, смерть від руки ката – ганьба.
Мов розпечений ніж проходить через віск, так я пройшов від Іраністанських гір до стін Замбули. Даремно я переживав щодо штурму чи тривалої облоги міста, дарма…
Командир посланого мною ар’єргарду доповів, що біля південної брами мене чекає чоловік із білою ганчіркою на списі – перемовник, він хоче розмовляти особисто зі мною…
Зустрітися ми мали на нічийній території – за три польоти стріли від міста і на такій же відстані від мого табору.
Мене чекав кремезний, на голову вищий від мене чоловік у вороненій туранській кольчузі. Шолома на ньому не було і лискуча, гладко голена голова відбивала промені призахіднього сонця, смагляве обличчя обрамлювала вузька смужка чорної, мов воронове крило бороди. Рубцювате обличчя і твердий, впевнений погляд карих очей видавали бувалого воїна.
- Хто ти? – звернувся я до нього.
- Я – Юлдуз, капітан гарнізону Замбули.
- Чого ти хочеш?
- Просити в тебе милості… Не для себе – для своїх вояків і мешканців міста. Нас мало. Я краще за інших знаю, що з такою силою ми не протримаємося довго. Штурм чи облога лише роздратують твоїх вовків і, після того, як вони увірвуться-таки за мури, то грабуватимуть та вбиватимуть з потроєною силою…
- Так, Юлдузе, буде саме так.
- Скажи, чого ти хочеш Єздигерде, ми дамо тобі це і розійдемось. Ні тебе, ні мене це ганьбою не вкриє, Юлдуз вичікувально дивився мені у вічі. Я помітив, що з міських мурів у такому самому очікуванні на нас дивиться не один десяток пар очей.
- Мені потрібен палац, Юлдузе, точніше – сатрап і його життя, більш нічого.
Жовна заграли на обличчі туранця, гримаса, немов би від сильного болю скривила його обличчя, заскреготіли зуби, але то тривало лише якусь мить.
- Я думав, ти задовольнишся іншим викупом – золотом, сріблом.
- Ні, Юлдузе, те мене не цікавить.
Туранець зітхнув.
- Гаразд… Дай мені слово воїна, що ти не дозволиш зруйнувати та спалити місто та вирізати мешканців і… що мої воїни не постраждають. Тоді я дам наказ відчинити браму.
- Я обіцяю, Юлдузе.
Туранець, озирнувся назад, на мури і зробив кілька колових помахів списом над головою.
- Тобі відчинять браму, але… Є ще одне прохання, особисте.
- Кажи!
Туранець повагом вийняв з піхов свого кривого меча і , тримаючи його обіруч, опустився переді мною на коліна та схилив голову:
- Вияви милість і мені Єздигерде.
- Підведись, Юлдузе, ти – достойний воїн і я мав би за честь мати тебе під своєю рукою.
- Ні, Єздигерде. Я не найманець, я – воїн. А воїн присягає на вірність лише раз у житті. Вияви милість, прошу.
У відповідь я лише знизав плечима. Короткий посвист і мій меч відправив туранця бенкетувати у Залу Героїв. Він помер, як і має помирати воїн – від руки ворога, з мечем у руці.
Вже за годину моє військо входило в Замбулу. Під страхом смерті було заборонено вбивства, гвалт, грабунок і підпали. На поталу моїм воякам віддавалася лише скарбниця сатрапії…
Тронна зала палацу була майже порожньою. На місці трону стояло споруджене нашвидкуруч колесо, до якого був прив’язаний колись всемогутній сатрап Замбули. Він вже охрип, посилаючи мені прокльони та погрози, стомився від благань та намагань умилостивити мене чимсь і тепер лише скавулів, як побитий пес. А я стояв із залізним катівським кийком у руці і мовчки дивився на нього. З того часу, як його затягли, мов лантух, у цю залу, я не зронив ні пари з уст.
Сатрап Замбули мав померти. Ще рік тому я просто стяв би йому голову або прохромив би мечем серце. Але сьогодні я хотів, щоб він помирав довго і болісно, щоб він, врешті, перестав благати мене про життя, а почав благати про смерть. Очі сатрапа безладно метушились, тіло смикалось, мов у конвульсіях, але то ще були не конвульсії, то були далеко не конвульсії. Смерть на колесі – то важка і болюча смерть, але… може, й недостатньо болюча?
На якусь мить мені здалося, що за важкою завісою біля стіни щось зашурхотіло, але я не надав тому шурхоту особливого значення – миша чи щур. І в палацах щурам знаходиться місце.
- Може, для початку, видерти з тебе кілька пасів шкіри… Га, сатрапе? – промовив я в задумі, швидше до себе, ніж до нього.
Очі сатрапа закрутилися так, що здавалося – от-от вистрибнуть з орбіт.
- Чотирнадцять… По одному пасу за кожен рік моїх блукань.
Сатрап знову дико заверещав.
- Замовкни! Закрий свою брудну пельку, інакше я вирву твого свинячого язика!
Вереск знову змінився скимлінням.
- Сатрапе… Правителю… Повелителю доль людських… Принце крові… Власнику незліченних багатств… Всемогутній… - я ходив з боку в бік, ліниво перекидаючи залізний катівський кийок з руки в руку, - чого ж ти лежиш тут, немічний і переляканий? Чом не покличеш сторожу? Чому мене не відхлещуть батогами?! Де твоя влада?! Де твоє золото?! Чом воно не порятує тебе?! Я розплавлю ківш і увіллю його в твою гнилу горлянку!
Сатрап знову заверещав, але мій гучний божевільний регіт заглушив той вереск.
Ми змовкли обоє майже одночасно. І тут я вдарив. Важкий залізний кийок торкнувся сатрапової гомілки і його права нога неприродньо зігнулась. Нелюдський лемент прорізав простір кімнати. Мені здалося, що до того крику домішався ще якийсь, більш високий звук – чи то писк, чи то здавлений зойк. Я роззирнувся, але в кімнаті нікого, крім мене та колишнього правителя Замбули, не було. Він перестав кричати і знову скавулів, хлипаючи, мов дитина. Я коротко замахнувся і вдарив знову – по лівій гомілці. Сатрап знову закричав. О, ні, в ім’я Арімана! Мої барабанні перетинки не витримували того крику, а тому я схопив першу-ліпшу ганчірку, яка валятась на підлозі і глибоко запхав до сатрапової пельки. В цю мить хтось плигнув мені на спину і, ніби жала диких гірських бджіл впились мені в обличчя. Різким порухом плечей я вивернувся і, не дивлячись, відштовхнув невідомого супротивника. Його тіло глухо вдарилось об підлогу. Я розвернувся, готовий до нової атаки і… побачив Ільдіко. Вона поволі зводилась на ноги. Її, незвичне для цих країв, русе, світлого відтінку, волосся було скуйовджене і розсипалось по плечах. Діадема, яка мала б утримувати його, збилась набакир, з розбитої губи сочилася кров, а очі палали лютим вогнем. О, боги! О, демони світу і підсвіту! Навіть у гніві та люті, Ільдіко була прекрасною…
Щось делеке, знайоме, але призабуте ворухнулося в моїх грудях, якась незрозуміла млість почала розповзатися від серця і далі по тілу – до кінцівок. М’язи ставали млявими, в мозку нечітким ще образом проступала думка – чому я тут, навіщо, для чого?! Але в цю мить сатрап знову застогнав, замугикав крізь кляп і я струсив із себе те секундне оціпеніння. Ільдіко стрибнула знову, мов дика кішка, знову намагаючись вчепитися в моє обличчя гострими нігтиками. І знову я зачарувався її граційністю…
Звичайно ж, що стрибок Ільдіко не досяг своєї мети – ухилився в сторону, впіймав її за руку і притягнув до себе.
- Відпусти його, тварино! - прошипіла вона скривленим гримасою ротиком – Відпусти його, кате!
- Ні, Ільдіко, твій чоловік помре.
- Відпусти! Він нічого тобі не зробив!
- Він нічого не зробив мені?! Ти справді вважаєш, що він нічого мені не зробив, нічого не заборгував?! Він, той, хто винищив мій народ?!
- Він нікого не вбивав!
- Він наказував вбивати! Він вбив мого друга, мого брата!
- Твій брат загинув через тебе, Єздигерде.
- Він наказав шмагати мене батогами, наказав вбити мене
- Ти знав, на що йшов, Єздигерде, знав, хто я…
Дика лють заполонила мій розум, кров залляла мої очі. Одним порухом рук я роздер навпіл сукню Ільдіко та повалив її на підлогу. Її важкі налиті перса колихались в мене перед очима, гаряче дихання торкалось вологою мого обличчя, тіло пахло прянощами, теплом, затишком, коханням мої грубі долоні відчували м’якість та пружність її шкіри. Ільдіко… Моя кохана Ільдіко…
Вона пручалась, вона звивалась всім тілом, намагалася вирватись, але мої залізні груди навіть не відчували ударів її кулачків.
Ільдіко плюнула мені в обличчя.
Так, вона тремтіла. Тремтіла від сорому та болю, але очі її не випромінювали страху. І… Моя хватка ослабла. Я забрав руку з її шиї, відпустив руку і просто відкотився вбік. Вона не вставала. Просто лежала на підлозі і важко дихала, нага, на підлозі тронної зали. Я лежав поруч і так само важко дихав. Ми здавалися коханцями, які ось-ось завершили танок любові і зараз лежать рука до руки.
- Ти став іншим, Єздигерде, геть іншим. Я покохала іншого – чистого, світлого юнака, саме з ним я співала пісню кохання, саме заради нього я ладна була на все і, мабуть, він – теж. Але його нема. Він зник, зник чотирнадцять років тому, розчинився у вечірніх сутінках саду та не повернеться більше ніколи. А зараз… Це криваве чудовисько, підлий вбивця, ниций гвалтівник і мерзенний кат. Ти – не мій Єздигерд… - Ільдіко говорила тихим і спокійним, навіть байдужим голосом, ніби й не було нічого ще кілька хвилин тому.
- Все, що я робив – робив через кохання!
Ільдіко лише усміхнулась куточком уст:
- Мені не треба такого кохання… Кохання не здобувається гвалтом та вбивствами… Мій чоловік… Може, він і справді заслуговує смерті, так,як ти кажеш. Не знаю… Я не відаю того, Єздигерде. Він завжди був добрим до мене та дітей. Я не знаю його інакшим… Але… Я знала інакшим тебе і я побачила твоє перетворення. Ти став демоном, Єздигерде. І, якщо в тобі жевріє ще хоч крапля людського - відпусти його, Єздигерде… Ти хочеш втамувати спрагу помсти? Візьми мене – вбивай, катуй, гвалтуй день при дні, хочеш – віддай на поталу своїм солдатам. Візьми мене – відпусти його…
Я поволі підвівся.
- Ні, Ільдіко, твій чоловік помре.
Вона теж підвелася тим часом і стояла навпроти мене нага, у всій свої красі.
- Що ж… Іншої відповіді я й не чекала… Тоді я проклинаю тебе, Єздигерде. Я знаю – ти багато чого досягнеш. Перед тобою впадуть королівства та імперії. Бо невідомі тобі ні милосердя, ні співчуття. Ти матимеш все, про що тільки може мріяти будь-який правитель. Та не матимеш ти того, що має звичайний смертний. Пусткою, вічною пусткою буде твоє серце і не знатимеш ти чим його заповнити, адже не затримується ніколи ні вино, ні вода у посудині без дна. Матимеш ти сотні жінок та лише біль і відразу викликатиме в тебе близькість із ними і ти не розумітимеш, чому так і пробуватимеш знову і знову тебе болітиме. Ніколи не дасть плоду твоє сім’я, Єздигерде, не бачитимеш ти ні дітей своїх, ні онуків. І біля смертного одра твого не буде жодної близької людини – лише байдужі й безмовні раби. Ти помиратимеш, а за спиною в тебе вже рватимуть на частини твій спадок круки та шакали – стервятники стануть твоїми спадкоємцями. Я проклинаю тебе. Проклинаю… - все це було мовлено рівним спокійним голосом.
- Де твої діти, Ільдіко?
Вона криво усміхнулась:
- Хочеш вбити дітей? Не дивуюсь… Вони в надійному місці, Єздигерде, з вірними і відданими людьми і твої пси ніколи їх не знайдуть.
У відповідь я лише знизав плечима.
- Масуде!!!
І, поки афгул, який вже давно став моєю правою рукою у вирішенні лоскітливих питань, біг на мій поклик, зірвав зі стіни шматок шовкової ганчірки і кинув Ільдіко:
- Прикрийся!
- Слухаю, провідниче, - Масуд вже схиляв голову у шанобливому поклоні.
- Візьми з десяток людей, таких, які вміють тримати язик за зубами. Нав’ючиш двох коней – вода, їжа, якийсь жіночий одяг. Непомітно виведете її з міста, - я кивнув на Ільдіко, - Через північну браму. Прихопиш із собою Крома. Проведете її на північ так далеко, щоб там не було наших роз’їздів. Бажано так, щоб вона якнайшвидше зустріла туранців.
Я підійшов до колеса, на якому все ще стогнав чоловік Ільдіко, став так, щоб було видно її. За мить мій серпоподібний кинджал юетші прохромив йому серце.
Ільдіко здригнулась.
- Це все, що я можу для тебе зробити… Забирай її, Масуде. Якщо хтось із твоїх собак хоч підніме на неї погляд – жертиме власні тельбухи. Все. Йди.
Масуд взяв Ільдіко під лікоть і вивів із зали. А я… А я, книжнику, сів біля підніжжя трону, опустив голову на коліна, охопив її руками і гірко-гірко заридав…
Мені дуже хотілося тоді в рідні гори, книжнику, бути маленьким хлопчиком-юетші, гратися із маленьким кудлатим собачам, крутитись біля вогнища, на якому мати варить в казані запашний куліш, ловити її погляди та усмішки…
Але я знав, книжнику, що цього не буде більше НІКОЛИ!!! Бо вода, яка потрапила з гирла в море, вже ніколи не повернеться назад в річку! Бо всі колишні Єздигерди померли, згинули в морі минулого – хлопчик, юний пастух, закоханий, найманець… А був лише Єздигерд Кривавий…
Ільдіко я не бачив більше ніколи і нічого про неї не чув.
Через сім місяців увесь Туран скорився мені. Я посів королівський престол і став Єздигердом Узурпатором. Я в кілька розширив кордони Турану далеко у всі сторони світу і став Єздигердом Завойовником, войовничі сусіди, мов побиті пси, сиділи, підібгавши хвости. Я приборкав своїх колишніх союзників – мунганів і вони бояться поткнутися на кордон Турану. Найдовше чинив опір Глед – мій колишній бойовий товариш і перший навчитель військовій справі. Може, ти будеш колись у горах Арімана, то побачиш руїни його фортеці, книжнику...
Я будував міста, фортеці, дороги, акведуки і став – Єздигердом Будівничим. Найниціші раби Турану вдягаються в шовк та їдять із срібного посуду. Я затопив цю державу золотом і сріблом, як топив колись у крові. Далі ти все знаєш сам, книжнику. Мені більше нічого розповісти тобі. Хі ба що… Прокляття Ільдіко збулось. Все сталося саме так, як сказала вона там, у тронній зала Замбули, яку я перетворив на катівню. А тепер, книжнику, налий мені вина і йди. Скажи, щоб покликали генерала Крома…
Важкі двері опочивальні прочинилися і увійшов гігант-кімерієць. Незважаючи на високе становище, яке він займав – головнокомандувача усіх армій Туранської імперії – на ньому був звичайний воронений доспіх туранського офіцера, без будь-якої прикраси, меч його був у старих потертих шкіряних піхвах. Кром був єдиною людиною, якій дозволялося проходити в королівські покої зі зброєю. Гриву його чорного волосся вже посрібнила сивина, гладко виголене обличчя було помережене зморшками та рубцями поранень. Лише сині очі палали тим самим молодим вогнем, що й багато років тому.
Король кволо підвів голову з подушки:
- Це ти, Кроме? Це ти… Вже скоро, Кроме… Я відчуваю – вже скоро… Кроме-Кроме… Чому ти відмовився стати моїм спадкоємцем?! Ти – мій брат. Ти маєш синів, вони мають синів… Я знав би, що залишаю Туран у надійних руках…
Кром знизав плечима:
- Я – воїн. Я – не король.
- Ех, Кроме-Кроме… Гаразд, це твоє рішення. Але, брате… Ти ж розумієш, що вже завтра шакали почнуть рвати імперію на шматки і, ні тобі, ні твоїй родині не буде тут місця…
- Так, я знаю. Все вже готово. Слуги чекають мого наказу. Ми вирушаємо на північ.
- Як тільки?...
- Так, брате-Єздигерде… Як тільки…
- Як Масуд?
- Масуд укріпився у своїх фортецях в горах Афгулістану, думаю, що вони його не дістануть.
- В мене є прохання до тебе, Кроме.
- Я слухаю, брате.
- Поверни в гори Арімана. Віддай шану праху моїх предків і… закопай там цей меч, - Єздигерд простягнув Кромові свого меча.
- Я все зроблю, брате.
- І… ще одне… Вирушайте прямо зараз, не чекай. Це не прохання, Кроме – наказ.
Старий генерал понуро потупив погляд, заграв жовнами, але згідливо кивнув – він був воїном і звик виконувати накази.
- Йди, Кроме, прощавай. Ми колись зустрінемося з тобою в Залі Героїв, а зараз там на мене чекає Брагі, - король простяг до кімерійця свою кволу руку, - Прощавай…
- Прощавай, брате… - рука гіганта міцно стисла правицю короля…
Перший промінь сонця грайливо залоскотав темряву, яка ховала у своєму вгодованому череві Хоршеміш. Той лоскіт пробудив її від ситого задоволеного сну. Темрява незадоволено наїжачилась, намагаючись проковтнути тоненького нахабу, але ось ще один його брат, вигулькнувши з-за горизонту, боляче вколов темряву, ще один, ще, ще… Вони, мов гострі мечі, різали та шматували опецькувату чорну тушу, допоки не покришили на геть невидимі частки.
Як тільки сонячний диск повністю викотився з-за горизонту, у своїй опочивальні за важкими бронзовими дверима, король Турану Єздигерд вигнувся дугою, та, зібравши залишки сил прохрипів:
- І-і-і-ільді-і-і-і-ко-о-о-о… Кохана-а-а-а… Прости-и-и-и ме-е-е-е-не-е-е-е…
І випустив дух.
І згасли жертовники у храмах Мітри та Ормузда і залунали заупокійні молитви жерців. І запалало яскраво полум’я на жертовниках Ктулху, Й’ог-Сотота та Сета і заспівали страхітливого вигляду жерці радісні гімни.
Ера короля Єздигерда скінчилась…
Далеко від Хоршеміша, за багато кінних переходів на південь, в горах Арімана на південно-східному узбережжі моря Вілайєт в убогій кам’яній хижі поралась біля вогню стара – то помішувала у казані якесь вариво, то додавала туди приправи та зілля. Куштувала, незадоволено похитували головою і сипала з чергової торбинки ще якісь трави. Ось-ось мало зійти сонце. Стара була одягнена в довгу сіру сукню з грубої тканини, з якою різко контрастувало колись яскраве, але зараз – вицвіле єдвабне покривало на її голові. З-під покривала вибивалися пасма геть сивого волосся. Якби хто зазирнув в обличчя старій, то зрозумів би, що вона колись була неабиякою красунею і те, що вона не була уродженкою тутешніх місць, бо зовсім не була схожою на жінок юетші. Та й ніяких юетші не було вже багато-багато років.
Коли сонячний диск повністю виринув з-за горизонту, жінка заклякла, ніби пронизана блискавкою, а потім повільно опустилась на ослін і тремтячими губами прошепотіла:
- Єздигерде… Любове моя… Прости і ти мене… Почивай з миром…
На борознах старечих зморщок намалювалися дві вологі стежини…
ЕПІЛОГ
Залишивши домочадців та слуг в передгір’ї, Кром сам вирушив виконувати останню волю свого брата та короля. Сини, було, викликалися супроводжувати батька, але мовчазний Кром лише заперечно махнув головою – гори пустельні, лише здичавілі вівці та кози і кілька зграй вовків. Ніякої небезпеки. Та і кімерієць, незважаючи на вік, мав ще воляче здоров’я і мало б знайшлося йому достойних супротивників.
Похмурий пейзаж – кам’янисті гірські стежки, гірські луки, рідкі переліски. Кромові це чимось нагадувало його батьківщину, хіба що не було густих хвойних лісів. Батьківщина… Кром залишив Кімерію багато років тому у пошуках пригод та мандрів. Його не мучила ностальгія, жодні невидимі ниточки не зв’язували його з тим краєм, де він народився. Батьківщиною Крома був увесь світ. Він ще не знав толком, куди вирушить із родиною – золота було достатньо, щоб купити невеликий будинок десь в тихому місці, у якомусь привітному гаю, розводити худобу, засівати поля. А довгими зимовими вечорами біля вогнища розповідати онукам про пригоди своєї далекої юності… Та Кром знав, що того не буде. Бо він – не хлібороб, він – воїн. І його дружина, колишня рабиня-аквілонка Валерія це знала. Знала, що, де б вони не зупинилися, де б не знайшли прихисток, її долею буде те ж, що було й до цього – чекати Крома з походів… А тепер – ще й синів.
Чи про це думав Кром, чи ні – навряд чи хто вгадав би по його незворушному обличчю. Збоку здавалося, що кімерієць, взагалі, дрімає в сідлі, але це було не так. Може, він і справді подрімував, відпочивав, та всі почуття варвара були загострені до межі – він перебував у незнайомій йому місцевості, а тут можна довіряти лише своїм чуттям. Чап-чалап-чап, чап-чалап-чап – кінь неквапно крокував стежкою, відбиваючи копитами колискову. Раптом ніздрі кімерійця затрепетали – дим? Так, йому не здалося – він відчув запах диму. Кром інстинктивно торкнувся руків’я меча і рушив на запах. За кілька хвилин з-за пагорба вигулькнула досить велика кам’яна хижа, над покрівлею вився ледь помітний димок. У просторому загоні біля хижі побекували вівці з ягнятами. Кром до половини вийняв із добре змащених піхов довгий прямий меч, але, побачивши кількох дітей, які із сміхом вибігли з-за рогу, заспокоївся. Коли до хижі залишалось зо сто кроків, діти його помітили і прожогом кинулись до дверей. Всі, крім одного хлопчака, найменшого, років шести-семи. Він, з подивом розглядаючи Крома, рушив до нього і зупинився аж перед самим конем. Темне жорстке волосся стирчало навсібіч, зелені оченята прискіпливо розглядали Крома. В малого були ледь-ледь задовгі руки і трішки кривувати ноги. «Типовий юетші», - подумав кімерієць і здригнувся. Щось не зовсім зрозуміле ворухнулося в його мозку, якийсь здогад і кімерієць здригнувся від того.
- Хто ти? – звернувся він до малого
- Єзд… Єздигелд! – з якоюсь аж гордістю відповів той.
- Хтось ще є, крім вас, дітей?
Малий заперечно похитав головою:
- Ні, всі на пасовищах, повелнуться ввечелі, є лише бабуся.
- А…? – кімерієць не встиг завершити своє запитання.
- Бабуся Ільдіко, я покличу її!
- Не треба… - але було вже пізно – малий щосили мчав до хижі.
Кром дістав з-за спини помережений чудернацькими рунами прямий двосічний меч, схилився з сідла і різким рухом увігнав меч до половини в землю, потім розвернув коня і поїхав геть. Перед поворотом стежки він озирнувся. Попереду дверей хижі стояла жіноча постать із вицвілим, але колись – яскравим єдвабним покривалом на голові. Слабкий вітер ледь-ледь ворушив її геть сиве волосся…
ID:
863324
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.02.2020 23:26:30
© дата внесення змiн: 02.02.2020 00:24:29
автор: Котигорошко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Класна історія, опис подій, і суперзачотна кінцівка 
(правда під час читання, деякі назви країв та народів викликали відчуття дежавю, але то я напевно просто забагато фентезі перечитала та Marvel передивилася) 
Пишіть ще 
Радий бачити в себе 
) Коли кажу"фахівець", то - про літературну складову. Я ж ніц не тямлю в тих канонах літературних. 
Мені, як читачу (читачці чи читачеві) 
) було цікаво і пізнавально) 
