Взагалі ти помічаєш людей,
Що здавалось вже набридли тобі,
Що шукаєш відпочинку від них
І повз вух пускаєш нудні розмови?
Трохи маєш щодо цього ідей,
Чи загинули в мирській боротьбі
Й за стіною егоїзму вже стих
Той до ближнього твій голос любові?..
Це питання ожило лиш тепер,
Коли ти на самоті вдалині,
Коли темінь, холоди і сніги
Огорнули тебе й тиснуть до болю
Час спиняється у вічність химер,
Почуваєшся на самому дні,
Де нема слідів людської ноги
І так хочеться в суспільства неволю!..
В руки вгризлося нервове кермо
Серце злякане сховалось кудись
Ти чіпляєшся за звук приймача,
Що охрип уже на гучності повній
Самота уже не скарб, а — ярмо
Всі думки в одну суцільну сплелись
І надії розгорілась свіча
Не всередині уже, а назовні
В грудях стрибнуло, а ось і вогні!
Теплі, жовті, довгожданні, живі
Справа, зліва виринають з пітьми...
Кіт пухнастий по узбіччю дрібцює,
Скільки ж радощів приніс він мені,
Ніби хміль пішов по всій голові!
І нарешті вже не я, а вже ми!
Так завжди — хто втратив, той і цінує.
