о музо! ти, як рідна мати,
то б'єш, то гладиш по щоці.
ти бачиш? вірш. гайда читати,
як пишуть справжні фахівці!
а я сяк-так прошкандибаю
добу вечірнього життя,
та сяду там, на небокраю,
мов будда сміху й каяття:
о, синя! в небі, що на ньому
три у сімнадцятому ступені зірок,
де навіть бог виконує свій необхідний урок,
щоб панувати у світі по-розумному все, по-новому
– десь я був там корисним болтом:
сонце шалено крутилося, мов колесо без механізму,
місяць курив, мов замислений сом,
закіптюжену люльку антропоцентризму;
світила писали закон по воді,
і ось вже тоді
співаючи пісню на 17 нот,
всі ваші 17 чеснот,
мов одна зірка, сяяли:
як обрані твори в 17 томах,
як епос про похід 17 комах
за море на туреччину. повзе уперта жужелиця,
розвідують незнаний простір вусики.
так ваші коси сяють вкружлиця,
і по гілках стрибають зелено-хвацькі трусики:
вони про те, як в листі повітряні кроти
чи риють лабіринти-коридори,
чи пишуть екзальтовані до вічности листи,
хай і собі на горе.
а ви регочете. – то ви
чи великодні дзвони?
хаха! замріяний, лови
ще й яблуко червоне!
і знов стрибаєте по вишні:
не вір словам, село!
моє становище – горішнє,
щоб весело було.
вони, як Досвідчений, Усик і Трусик,
обговорюють план на завтрашній день.
я бачив ще й четвертого: хлопчик-манюпусик,
що вистрибує з рук і вислизає з кишень.
та зараз – ці двоє. вже третій побіг
світ за очі мабуть по пиво.
– ну, панство? як жити, коли кривий ріг
продовжує правити криво?
– продовжує? фе, заявляю протест:
все точиться, все проминає.
мальтійський чи кельтський – однаково хрест
на наше майбутнє лягає
пудовою тінню! хто легший і швидший,
відкрутиться і розжиріє;
а цей, весь прозорий і впень таємничий,
наважиться, та не посміє.
оце такі плани. минуло вікно,
вже й ції навік розминулися двоє. –
дозвольте ж піднести цей келих, і зно
– а пчхи – вас посвятить в великі герої!
за творами хлєбнікова та псевдоняма:
"сині кайдани" та "настання"
