Пам’яті матусі Степаниди Хомівни…
Як наяву я вдивляюсь у сні в Ваші очі,
Наче вуглинки, дві іскорки бачу вночі.
І прокидаюсь, бо сон цей мені не пророчий,
Замість іскринок полинули рясні дощі.
Мамо моя, знову бачу натружені руки,
Біле волосся, яке було, наче смола.
Правнуки Ваші давно вже дорослі, а внучок,
Черпає і нині з Вашого, мам, джерела.
Вже лавки нема і в хаті живуть інші люди,
Хвіртки старої не видно й не чути давно.
Все відійшло і дитинства такого не буде,
Десять копійок ніхто не попросить в кіно…
Лише стежина, уся в споришах до могили,
Вже на «Паловку»* рясної суниці нема.
Проте є тепло, щоб трохи на світі пожити,
Бо потім й мене покличе у гості зима.
*Назва місцевої гори
Щемно! 
