Ольга була вправною господинею. В городі вишиваночкою хрестиком або квадратно-гніздовими килимками стелилися редисочки й морквочки, картопельки й капусти. Ані травиночки зайвої. Попід щорік фарбованим парканом рясніли такі ж доглянуті кущики жоржин і айстр, гладіолусів та півоній. Ані курка не стопче, бо в тієї персональний курник з вольєром, ані пес на залізному ланцюгу. Все взірцево показове і на продаж. З того й жила. Щоранку біла накрохмалена сорочка з відкладним коміром на пишних грудях, випрасувана спідниця нижче колін і такої ж тканини камізелька надягалися під мохерову кофтину, вив’язану великими косами. Ольга спродувалась раніше за всіх, бо краще від неіснуючих тоді тренерів з продажів знала, як посміхатися потенційному покупцеві, як розкласти товар вигідним боком. Упаси боже принести квіти у неначищеному відрі зі щербиною чи насіння у вицвілому мішечку. Гроші складала копійку до копійки, все – на хазяйство.
Нероздільну владу мала й над своєю родиною. Про любов зневажливо казала, що то найгидша робота. Та й де їй дізнатися, що то є, коли батьки висватали її, шістнадцятирічну, за хлопця, якого вперше побачила на весіллі. Люди думали, що живуть вони гарно, бо все ж напоказ, все на продаж: перлинні зуби під усмішкою, рубіни у червленому золоті важко відтягували вуха, муж не питущий, діти слухняні. Чоловік Костянтин був роботящим і поступливим, з добрим серцем, працював віддано і з любов’ю. Війна його лишила цілим. Хата їхня лишилась єдиною на всій вулиці неушкодженою після бомбувань. Та ніхто заздрити не смів. Старшу доньку забрала хвороба, середульшій мати сама життя спаскудила, молодшому Вітьку заборонила вчитися: «Нехай іде на роботу, нема чого бомагу слинити». І він пішов після семи класів у чотирнадцять рочків різноробочим на будівництво. Тягав з таким самим напарником чавунні ванни і батареї, плакав, коли не дужав підняти, і спершу казав, що ніколи їй того не простить.
Коли Вальку заміж оддавала, не подумала навчити, що на неї чекає у шлюбну ніч. Постелила їм у одній хаті поруч з усіма. А Валя не такою була, щоб десь в закутках за дровником віддатися. В першу ніч так злякалася, що мати з батьком побачать, то сталася з нею істерика. Довелося психіатричну швидку викликати. Днів сорок молодий покрутився біля нареченої, не вговорив ні любощами, ні силою, та й пішов з двору. Аж у тридцять шість їй пощастило стріти чоловіка до серця. І друге весілля справили. І кімната у Валі у новозбудованій хаті своя була. Чолов’яга, було, повернеться з роботи раніше Валі, за вудочки – і на кладку, сидить, верховодок котам тягає, від хвіртки спину у картатій сорочці видно. Довго не сидів, тільки щоб дочекатися жінку. А Валя щойно у двір, Ольга їй і відрекомендує: «Он, бач який! Не за холодну воду! Нащо мені такий хазяїн!» І так уколоти вміла, що за три місяці вижила й того. Ще півроку той ходив до Валі, просив переїхати до нього у гуртожиток. Ольга голосу не піднімала, лише владно зиркала й стиха нарікала: «Я тобі переїду!» Поки літо було, на іншому березі у вербах стрічалися. Але Валя перечити матері не вміла. Тож і лишилася наймичкою при матері. На все життя.
Коли Вітько дівчину привів, закохану, гарну, Ольга з порога сказала:
– Синок, бери любу, тільки не цю.
Марушка розвернулася й хода, але Костянтин її зупинив:
– Дитино, не бери до серця. Тобі не з нею жити.
Усім сусідам Ольга спочатку красномовно пояснювала:
– Взяли, бо треба… Ну бо треба…– а потім, коли рік і другий минув, стала всім пояснювати, – От же, пусту взяв, пусту.
Навіть коли двоє онуків народилося, і сусіди вітали, стрічаючи, Ольга багатозначно усміхалася, не визнаючи онуків:
– Я ще не баба!
Ніхто не бачив, як вона по двадцять разів ходила мимо невістки, поки та пелюшки й простирадла прала, господарським милом у теплій воді, переполіскувала у холодній, викручувала й складала у миски, натягувала мотузку вздовж двору. Потім, коли все вже висіло відбілене, виварене, накрохмалене, Ольга приходила з ножицями, перерізала мотузку:
– Хто це на Петра пере?!
Ніхто не бачив, як вона по тричі приходила у синову кімнату надвечір, перевіряючи, чи ті вже сплять.
– Не спите? – Добре, якщо син креслив після роботи, готуючись до сесій, а невістка контрольні писала. Бо було, так їх злякала, зайшовши у темну кімнату по першій ночі, що довелося і Марушці швидку викликати. Її заціпило від несподіванки так, що син ледь хазяйства не позбувся. Хоч він із матір’ю давно не розмовляв, без її дозволу нічого не відбувалося. Але тоді, після слів сина: «Ви мене народили, щоб скалічити?» – Костянтин до вечора врізав замок у їхні двері і вручив Марушці ключа.
Марушка нікому не казала, що вагітна, навіть чоловікові. Так Костянтин порадив, коли здогадався і натяками випитав. Ходив у погреб, який Марушка сама ж і закладала, сама копала, сама там городину квасила. Приносив їй огірки й капусту, потайки з-під куфайки мисочку діставав, бо нічого на столі не могло бути, Ольжиними руками в хату не внесене.
Ніхто не бачив, як Марушка билася руками об двері. Що не трапиться їй одвірок, то й вдариться. Всі плечі були у синцях. Лікарі нічого не зарадили. Лише одна знахарка сказала, що пороблено. Коли стали переклеювати шпалери, знайшли поза шафою загорнутий конвертом пакуночок із засушеним букетом. Пішли палити – не горить. Вони й газетою розпалювали – не горить. Згорів лиш тоді, коли облили ту траву бензином. І синці перестали набиватися.
З такої долі син прибудував власну хату. І ноги материної там не було, доки не виповнився рік по смерті Марушкиної мами. Ольга з нею лиш раз і бачилася, на весіллі, бо жили ті далеко. Аж тут у переддень Паски Ользі наснилося, що лежить вона розхристана, зсунувшись із ліжка. Ноги на підлозі, голова і плечі на ліжку. Із очних ямок і ніздрів вилазять білі черви. Солодкавий запах мертвечини виїдає очі. Поруч стоїть покійна сваха і з докором дивиться у її зігниле обличчя. Яка розмова між ними відбулася, ніхто вже не дізнається.
Надвечір Костянтин з опущеними плечами і сірим обличчям зайшов до синової хати. У Марушки й серце в поділ впало.
– Мати просить, щоб ви її пустили до хати.
– Нізащо, – відповів Віктор, загрібаючи суп з тарілки.
– Вона плаче, цілий день мене вговорює до вас прийти.
– Вона? Плаче? Аякже! – син був непохитний.
– Вона хоче вибачитися. Христом Богом просить. – Батько не знав, як ще звертатися до дітей.
– Нехай приходить. – Це вже Марія довірилась свекру. Сховала дітей у кімнаті, зачинила усі двері й лишила прочиненою лише кухню.
Ольга увійшла не роззираючись на нову хату, доладну веранду і меблі. Просто перед кухонним столом впала на коліна:
– Діти, простіть мене. Я вам багато чого поробила. Богом клянуся, скільки мого життя, ніколи не ображу і допомагатиму в усьому.
Віктору підкотило до горлянки. Сльози крапали прямо в суп.
– Вашого життя вже не хватить відробляти, щоб я все простив.
Марії очі теж застили сльози від усієї незаслуженої образи, страху й несили сперечатися:
– Встаньте, не влаштовуйте тут мені цирк, – невістка боялася, що чоловік не поступиться й озлиться.
– Не встану, доки не простите, стоятиму на колінах хоч і всю ніч. – Ольга довго вмовляла, ридала й побивалася.
– Да прощаємо, прощаємо, тільки встаньте. – В Марушки легка й довірлива душа. Вона не могла на це дивитись.
– Спасибі, – сказала мати, піднялася, вклонилася і тихо вийшла. За якийсь час Костянтин уніс величезний Великодній кошик. Та де кошик? У корзині було, мо’, сто крашанок, десяток пасок, кільця ковбас і печеня, горілка, хрін. Марія поставила те у веранді, боялася в хату заносити.
А на завтра прибігла сусідка з дочкою – розказувати Марушці, яка Ольга в церкві піднесена була, а з церкви йшла, мов на крилах летіла. Казала: «Я така щаслива, бо мене діти простили!» Марія з тої розмови витягла кільце ковбаси з кошика, переломила і зі смаком з’їла.
З того дня Ольгу наче підмінили. І онуків гледіла, і гостинці носила, і родинні свята влаштовувала, і квіти вирізала невістці, щоб стояли в хаті. І коли довелося у квартири переїхати, не проходило й дня, щоб хтось одне до одного не навідувався. Як Марія доглядала Костянтина у хворобі до смерти, то вже років п’ятнадцять потому пройшло, Ольга казала: «От би й мене ви так доладно доглянули. Яке то щастя!» Ще років через п’ятнадцять і її час прийшов, спокійний і відмолений. Діти добре про неї дбали.
А потому Вальку перевідували племінниці, Вікторові дочки. Приїжджали по черзі раз на тиждень, а коли й частіше, тиск поміряти, поговорити. Ще тиждень тому старша навідувалася, а як молодша подзвонила, ніхто не взяв слухавку. Міліція. ЖЕК. Свідки. Зламані двері. Вона лежала розхристана, зсунувшись із ліжка. Ноги на підлозі, голова і плечі на ліжку. По очних ямках і ніздрях лазили білі черви. Солодкавий запах мертвечини виїдав очі.
(12.06.2020)
ID:
879957
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.06.2020 12:57:23
© дата внесення змiн: 17.06.2020 12:57:23
автор: Світлана Ткаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
