ця ніч – як жадібне і моторошно чорне
пекельне полум'я, що в ньому вже згорів
минулий день. хаха, за мить вона огорне
світанок цього дня, і всіх наступних днів.
ви спитаєте, що це у мене скоїлося в голові. –
звичайна блудна хвороба людського роду.
хто шукає, той знайде: хто болото, а хто – перешкоду.
ми вже законно мертві – навіщо ж ми досі живі?
я повинен згадати важливе таємне слово
про пожежі та повені. дещо вже з'ясував:
не чекайте добра, а біда прийде обов'язково,
– й відповість вам на всі запитання,
як міністр всіх на світі справ:
майбутнього немає, тільки хмари й отруйний дощ.
ми сидимо та пишаємося нашою скромною роллю:
зґвалтоване, змерзле й голодне саме у пустелі, воно ще
вимагає солодких снів. я подумаю. так, я дозволю.
не вірте, що дні – все коротші, плутаніші й страшніші.
не вірте, що сонце – сонне, змучене і слабе, –
бо що нам робити без музики? померти в цій мертвій тиші,
якщо ми вже навіть не можемо обманути самих себе.
немає шляху. я не бачу, отже, його нема,
й не буде кому нас оплакати, – й плюнути на могилу.
бо не буде й могили. всі тупи вкриє дбайлива зима,
й пошкандибає у вічність. – хіба це не досить мило?
це – дуже сумно, згоден. питаєте, що робити?
я вже й не знаю. все одно ходіте в чистоті,
робіть все правильно, ловіть метеликів просвіти,
громадьте мудрість, не лінуйтеся ніколи у житті.
– виконуйте, як я виконую своє:
розв'язую криваві загадки творіння.
мене примушує до цього моя страшна богиня,
що хоче знати правду-неньку, яка вона є.
а правда наразі така, що від створення світу
єдине, чого ми навчилися – вбивати. оце – страшне:
це знання, коли вийде на свою проєктну орбіту,
може вбити нас всіх, як тепер убиває мене.
дитино, цей дощ – токсичний. ти здуріла? не пий дощу.
якщо ти загинеш так по-дурному, я тобі не прощу
suicide, motörhead