мовчання й глум, в усьому – чорно-білість.
– така зима, як завжди. ні, стривай!
я виправдовую свою зарозумілість
так само, як і твій безбарвний рай,
коли, здавалося б, пропащій вже природі
з ясним презирством кидаю: "гляди!
вже й плакатимеш зречена? та годі!
ти ж знаєш справжні, люті холоди!"
– тоді в її очах скипають сльози,
а вкриті сивим інеєм уста
зроняють поцілунки, як погрози
і квіти сорому: радій, я вже не та:
я принесу тобі такі страшні морози,
що в них озвуться й гріх, і сміх, і німота
