|
Я знову була у селі,
Його не забути мені,-
І вулиці, й рідні стежки,
І родичі, й люди усі...
Рідне село - ці слова співзвучні по змісту зі словаи "Рідна
мати моя!" Тут пройшли мої дитячі і шкільні роки, сформувався
свтогляд, характер і особистість. Тут разом з молоком матері, як
губка, я вбирала в себе красу рідного краю, тут я пізнала почуття
краси, любові, поваги до своїх земляків, тут вперше полюбила, створила
сім"ю, народила синочків, тут зробила свої перші учительські
кроки...На все життя запам"ятала луки з пахощами трав, колосисті поля
з ромашками та волошками, зі співом жаворонків, річку зі схиленими
вербами, долину дитинства, свої чагарі, в яких я могла відвести душу
від образ причинених злими людськими язиками, пізнала історію
виникнення села, часи боротьби, роки війни і фашистської окупації,
відбудови села, падіння і злети в соціально - економічному та
культурному житті моїх односельців, голодні 46-47 роки минулого
століття... Та доля моя склалася так, що я довгі роки не жила у селі,
та ніколи не забувала про нього і при будь- якій можливості не
втрачала нагоди побувати в селі, пройтися його вулицями,
поспілкуватись з односельцями, родичами, колишніми друзями і сусідами,
та час зробив своє, постарівши я вже не могла самостійно туди поїхати.
Передостанні мої візити туди були у 2016 році аж тричі: першого разу
на похоронах найменшого з братів Бугріїв, другого на святі поезії і пісні,
уродженців села у Верблюзькій середній школі, а третій раз на
святкуванні "Дня села" 23 серпня. І ось нинішнього серпня, а саме
18 числа, мені випала нагода ще раз побувати у своєму рідному селі. І
я цієї нагоди не втратила. Якось подзвонила мені донька і
запропонувала поїхати з нею до міста Олександрії, з заїздом до
Верблюжки. Я з радісю погодилася. Коли ми з нею під"їжджали до села, я
попросила збавити швидкість руху і почала розповідати доньці назви
вулиць, складених селянами у давнину: ось там називалася вулиця
Кочиржина, а ось там Кабицівка, а ось тут, де пройшло моє дитинство
Волова, а оця довга вулиця, яка нині носить ім"я Героя війни,
Олександра Пилиповича Біляєва, під командуванням якого здійснювалося
визволення Верблюжки від німецько - фашистських загарбників, а у пору
мого дитинства називалася просто Вірьовчиною, за її довгу довжину...
Доїхавши до подвір"я, де жила Паша Сидорівна Сумська, а поруч з нею
моя мама Поля, донька зупинила машину, ми вийшли, пройшлися по траві,
де колись ходили ноги відомих нині народних артисток України Наталії і
Ольги Сумських. Сфотографували меморіальні знаки встановлені там, а
саме про те, що тут жила Параска Сидорівна Сумська, бабуся цих
артисток, та походили біля дуба, посадженого В"ячеславом Сумським,
заглянули у криницю, з якої не раз доводилося набирати і пити воду. На
жаль будинків і Паші Сидорівни і моєї мами вже немає. Та лишилась
пам"ять, і радість від того що верблюжани пам"ятають і глибоко шанують
сім"ю Сумських. А ще мене вразило те, що моє село живе, що в ньому
відчувається любов до життя, шанобливе ставлення до його історії, та
й з господарської точки зору видно, що там живуть справжні трударі.
Навкруг чистота і порядок, навіть нові будинки зводяться. Далі ми
проїхали село Спасово, в яке ми, з братом, та навколишньою дітворою
іноді бігали на ярмарки, як говорила моя мама на витрішки, бо ж грошей
у нас ніяких не було, просто нам цікаво було побачити що ж то воно за
ярмарки, я про це вже писала і виставдяла у КП. Та яке ж було моє
розчарування, коли я побачила зовсім іншу картину. Село потопає в
бур"янах, багато покинутих хат схилили свої голови майже до землі, і
людей не видно, а за дітей нема що й казати, аж у душі похололо від
такої порожнечі, далі ми проїхали маленьким, але чепурненьким селом
Водяне, до якого ми теж іноді ходили без ніякої мети, просто
подивитися. А коли доїхали до Петрово, то я знову попросила доньку
їхати повільніше, адже в юності я там бувала частенько. Там жила
мамина тьотя, але троє її дівчат були нашими з братом ровесниками, і
вони часто приїжджали до нас у Верблюжку на канікули, а потім і я з
ними їздила до них у Петрово, там ми з задоволенням купалися в
Інгульці, а вечорами ходили на танці. Петрово мені сподобалося, кругом
чистота й порядок, люди ходять вулицями, а деінде сидять біля
подвір"я...Далі проїхали такий же чистий Новий Стародуб. В Олександрії
ми побули не довго, донька справилася зі своїми справами і ми
повернули назад. Звісно заїхали до своїх родичів, сімей братів Бугріїв,
найстаршого Георгія і наймолодшого Павла, поспілкувалися,
сфотографувалися, та й поїхали до нас у Долинську. Враження від
поїздки у мене не виходить із думки, тому я й пишу про це і викладаю в КП,
знаю, що читачі мене зрозуміють.
Дивлюсь на Верблюжку з любов"ю,
На вулиці рідні й стежки,
Таке все знайоме до болю-
Село, ти моє назавжди!..
ID:
887515
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.08.2020 17:52:29
© дата внесення змiн: 31.08.2020 17:58:39
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
