Товкла себе горила ревно в груди:
Така міцна і дужа – бійтесь люди.
І зуби жовті скалила в гримасі –
Вона таки помітна в сірій масі,
Та лиш потуги ці вже не на часі…
Снували поруч люди гамірливо
І діти веселилися грайливо,
На мавпу не звертали щось уваги:
Ніякої цікавості, поваги,
Бо в інший бік життя схилились ваги.
Такий вже вирок долі неутішний:
Хотіла, щоб боялись, а їм – смішно…
За кого її мають в тому світі?
Не зрозуміла…Все змінилось в літі,
Коли її – до зоопарку, в кліті…
31 липня 2017
(с) Валентина Гуменюк
