Два слова: «Я їду»!
І зникне неспокій.
Пів дня до обіду,
пів муки до кроків.
Хоч ти ще далеко,
я в шибку вростаю.
Метеликом легко
від щастя літаю.
Даремна морока!
Якби про все знати?
Кричить одинока
луна по кімнатах.
Згоріла утіха,
і думи, як вітер –
ти знов не приїхав,
знов серце розбите…
Вже осіню віє,
дощів зайва доза.
Сердечко німіє –
безсонниця, проза.
Що ж, відщебетала,
повіривши чуду.
Душа прошептала:
«На зло, жити буду»...
