А час іде. А цвинтарі ростуть.
Що не село - малесенька Голгота.
Сліпі незрячих юрбами ведуть
На заклання у славу Сабаота.
Чиї думки, чиєї голови
Тепер постали непреложним правом,
Задля якого чубляться уми,
Бо владу й славу віддано лукавим?
А щирий люд і тужиться, й везе
Свої дари в спожиток гонористим,
У кого під чуприною - музей
Давно від віку зашкарублих істин,
Хто про захмарне мимрить без кінця,
Не гребуючи тлінне захопити...
Чи ми раби чийогось Пан-Отця,
Чи врешті-решт - Дажбожі славні діти?!
