Любові вже нема – й не буде вже ніколи,
Залишились в душі – лише уламки тої волі…
Тої волі, що обох – вела у спільне майбуття,
Лишились лиш вони – і ті прокляті відчуття…
Що створені ми вдвох – для творення дороги,
Дороги спільної на двох – як течія у за пороги…
(Бурхлива, стрімка, сильна… непохитна та єдина)
Хай попереду й якщо – лиш гори й дика злива…
Та сонце щастя – ми б з нею б засвітили,
Хоч балки, хоч байраки – і тільки хижі звіри…
Хай хоч би що – стрічалось би в дорозі,
Пройти то все на двох – були б ми з нею в змозі…
Любові вже нема – вона цинічно все зім’яла,
Роздерла, розтоптала – і спішно поховала…
Любові вже нема – й не буде вже ніколи,
Залишились в душі – лише уламки тої волі…
Для чого все було – збагнути неможливо,
Для досвіду лишень – та краще б вже могила…
Ніж той пекельний стан – ніж ті всі відчуття,
Що маємо іти – разом удвох до майбуття…
Та хоч би що – стрічалось би в дорозі,
Пройти то все на двох – були б ми з нею в змозі…
