Події рухалися у зворотному напрямку … Причому це все було усвідомленим лише для нього. Інші учасники цього дійства не пам’ятали майбутнього. Вони просто жили своїм щоденним життям. Іноді йому хотілось кричати, попередити … Але зрештою все відбувалося так швидко, що його хвилинні пояснення викликали хіба що здивовану посмішку співрозмовника. День за днем у минуле …
Кожного разу віддаль між окремими епізодами ставала все більшою, поки не досягла року …
Потім відбувся стрибок …
Ці події вже були для Сергія невідомими … Цей пан, що так швидко щось пише на листку … Так, це він. І це заповіт. І це у його будинок зараз увірвуться озлоблені сусіди. Що ж … католики убивають протестантів …. Навіщо? Але цьому Сергієві це не видається дивним. Та й зовсім не Сергієві … Хоч який сенс у цьому заповіті?! Будинок і так буде спалено. А у нього більше нічого немає … Останні слова для дружини та дітей … Ось у чому сенс цього напруженого писання. «Любити людей … навіть цих … таких безглуздих і жорстоких». Він просить про це свого сина. Як добре, що їх зараз немає удома … Безглузда Франція …
І знову стрибок …
Що ж це за шум? Чому так страшенно болить голова. З рук стікає кров …
Так, це арена … а там навколо десятки тисяч глядачів. Вони радіють його перемозі над цим …. Лежить он там у кутку. Його щойно кинули наче якийсь мотлох. Колись у звичайному житті він був його другом. У них був вибір: разом загинути чи комусь продовжити цю шалену битву за право бачити завтра … Але чого варта таке завтра?
Його звали Луцій і він ніколи не був рабом. Він просто побачив, як дають хабар римському сенаторові. І повідомив про це свого друга. Який теж був сенатором. І який взяв гроші за мовчання. А на додачу зрадив свого друга, звинувативши його у не існуючій зраді …
Тепер Луціус тут … Тепер його бачить весь Рим. І тепер він бачить весь Рим. Насправді Рим – це не місто і не мегаполіс … Це велетенське багатоголове чудовисько, що втішається своїм обідом …. Сьогодні такий обід - він …
Його поранено у голову … Права нога теж набула підозрілого синього відтінку. Навряд чи він витримає ще один бій …
І знову стрибок …
Тепер це масивна величезна кімната …
Їх двоє. Артеріус і Атрія. Вони стоять біля отвору у стіні. Цей будинок вони збудували удвох. Так, самі … Без усіх цих незрозумілих людей унизу. Кілька років тому вони прилетіли сюди на цю землю, ховаючись від переслідувачів – раси руйнівників. Не було сенсу далі говорити чи думати про них. Своє єдине бачення Всесвіту, свої боги, повна централізація всього життя навколо. Хто проти, підлягає знищенню. Знищуючи інших, вони знищили самі себе. Надпотужна зброя виявилась некерованою. Їх більше немає. Але немає і народу Артеріуса та Атрії. І ось вони тут … Серед цього чужого племені. У якого теж лише свої боги, своя жадоба територій та влади, велика потреба у знаннях.
Колись Артеріус вважав, що вони разом можуть стати вчителями для якогось народу і допоможуть йому добитися неабияких вершин в науці, мистецтві, кораблебудуванні. Як виявилось, без тисячоліть формування моральних цінностей людина навіть з неабиякими технологіями всього лише знахабнілий дикун.
Вони хочуть заставити їх воювати з сусідніми племенами. Артеріус та Атрія потрібні їм як зброя.
Вже краще залишатися самотніми у відкритому космосі. «Ми тут лише удвох». «Як важко знайти сенс для нашого завтра». «Що ж, ми шукатимемо сенс один в одному …».
І знову стрибок …
- Атріє, ти сьогодні знову була першою у класі.
- Артеріусе, мені так хотілось, щоб ти гордився мною …