Аманда Ґорман
Як займеться день,запитаймо:
Де знайти світло у тіні?
Втрати, які несемо,
Море, щоб перетнути.
Мужньо здолали ми звіра,
Осягнувши, що тиша і мир неспівмірні,
Не завжди справедливі усталені норми.
Втім, розвиднілося до того, як це зрозуміли.
Ми зробили це якось.
Свідки незламної нації, що не дійшла до пуття.
Ми нащадки країни, де худе чорношкіре дівча,
Із рабів, на руках у самотньої матері,
Очільником прагне постати.
І раптом - вже читає для нього самого.
Ми далекі від лоску з самого початку.
Але прагнем створити союз досконалий,
Кувати його – наша ціль.
Творити країну всіх культур, кольорів, умов та натур.
Подивімось на те, що попереду нас, а не між.
Скоротимо розрив, бо ми знаєм,
Для майбутнього треба усім
Протиріччя відкласти передусім.
Складемо нашу зброю,
Бо в змозі простягнути кожному руку.
Ми не прагнемо зла – лиш гармонії сущім у світі.
Нехай куля земна це підтвердить:
Ми зростали навіть у горі.
Сподівалися навіть у болю.
Намагалися навіть в утомі.
Перемоги пов’яжуть нас разом
Не тому, що поразок не буде -
Назавжди подолаємо розбрат.
Уявімо, Писання говорить,
Під смоковницею та лозою кожен сяде –
Залякати не в змозі ніхто.
Якщо хочем іти в ногу з часом,
Звитяг досягне;м не мечами,
Лиш мостами, що ми збудували.
Там обіцяне світло і пагорб,
На який без вагання зійдемо.
Адже бути американцем -
Більше за успадковану гордість,
Вміння лагодити минуле,
У якому ми опинились.
Ми побачили силу руйнації
Неподільної нашої нації
Спроба знищить країну вдалася б, -
Демократія ґвалт зупинила.
Час від часу народовладдя
Піддається випробуванню.
Проте вічно ніхто не може
Його зводити на манівці.
Бо коли зазираєм в майбутнє,
Звідти бачим історії погляд.
Наздогнала нас ера відплати,
Що лякала з самого початку.
Навіть гадки тоді ми не мали,
В спадок візьмем годину лиху.
Хоча в ній зачерпнули ми сили
Написати новітню главу,
Дати волю сльозам і надії.
І якщо дізнавались раніше:
Як можливо зарадити лиху?
Зараз інше питання на часі:
Чи спроможне здолать воно нас?
Разом рушимо не в минуле,
У майбутнє спрямуємо кроки.
Де країна у ранах вціліла,
Відважна, але і зичлива,
Завжди вільна і несамовита.
Не розгорнуть назад і не зіб’ють
Нас ніякі погрози зі шляху.
Бо інертність та бездіяльність
Лишимо поколінням у спадок,
Тягарем прорахунки їм стануть.
Але можна упевненим бути:
Якщо ми милосердя і силу
Поєднати зуміємо з правом,
У любові зростатимуть діти,
Кожний зміни відчує нащадок.
Після нас залишимо країну
Краще тої, яка нам дісталась.
Свідчить віддих з грудей, кутих в бронзі,
Світ згорьований зробим прекрасним.
Ми постанем зі схилів осяйних
Ми постанем із Півночі й Сходу,
Всім відкритим вітрам, де з батьками
Революції прапор здійняли.
З міст озерних середнього Заходу,
Півдня, серце де сонцем зігріте,
Дійдем згоди, врешті отя;мимось,
І себе зможем переробити.
Де видніють околиці нації,
З найглухіших куточків країни,
Ми відродимось, різні, прекрасні,
Хоч пошарпані, але щасливі.
Як розквітне зоря, вийдем з тіні
І підем, запальні та безстрашні
Дню назустріч, який ми звільнили,
Світло завжди осяє відважних
Світло завжди осяє відважних.
ID:
907540
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.03.2021 13:22:07
© дата внесення змiн: 11.03.2021 00:10:18
автор: Стах Розсоха
Вкажіть причину вашої скарги
|
