Я чую. Я чую, як мовчить телефон і як швидко пролітають дні. Ці звуки нагадують шурхіт листків, видертих кимось з календаря. Ледь тихо у телевізорі плаче жінка, адже її покинув чоловік, вона не знайшла роботу та й взагалі, її життя значно гірше, аніж моє. А ще...
Вчора був Великдень. Я чула, як стогне від суму старий будинок, як тріщить від розпачу і туги підлога, адже скоро вже буде рік, як не стало бабусі. Її розмови й повчання, здавалося, слухали всі, але ніхто все ж насправді не чув ні слова. Тепер бабусі немає, безупину тріщить паркет, а за великоднім столом майже ніхто не розмовляє.
Я чую - вона ще тут. Інколи вдома влювлюю її запах. Ось як тепер. Мені хочеться осягнути її, впіймати й затримати хоч на мить, бо мені так багато хочеться їй сказати. І вона буде слухати..
Про те, як швидко минають дні.
Про те, що час не лікує абсолютно нічого.
Про те, як дорогий серцю хтось залишає дзвінки без відповіді.
Про те, як важко долати труднощі і як, насправді, складно триматися на плаву, коли інші, натомість, прагнуть тебе "втопити".
І коли впаде остання сльоза, я відчую ніжний дотик її руки й зрозумію, що Ти справді можеш почути абсолютно усе. Якщо, звісно, цього захочеш.
