У дитинстві я чомусь думав, що люди (і тим паче – добрі!) живуть 100 років. Ну принаймні 90…
Я не розумів, чому люди (на моїх очах!.. і раніше) відходять… У 10, 20, 30, 40… Щодо декого пояснення були прості: «Горілка!», «героїн»… Та я не осягнув, чому відходять інші: добрі, безгрішні (ну, майже!) – люди.
Звідкись у їхньому житті бралися п’яні водії, хвороби, душогуби – … і смерть.
Щиро кажучи, цей хлопчик, котрий не розуміє, ЧОМУ ТАК, живе і досі. Просто він постаршав, в очах його більше болю й періодично він «обростає» бородою..
А у школі у хлопчика цього був учитель фізкультури. Звали його Інокентій Васильович.
Він був худий і високий, із русявим волоссям. Єдине, що було в ньому від фізкультурника (та й від учителя) – спортивна форма (одежа).
Після першого ж кола – пускав нас на футбол. Сам І.В. йшов із старшокласниками посмалити за школу…
Якось у спортивну залу зайшла завуч і попросила мене (як «соціально активного») знайти Інокентія Васильовича… Я ніколи не був «шохою», і хоча й знав, що Інокентій Васильович за школою, покружляв усередині, а потім (зникла завуч!) прожогом вилетів надвір.
Заставши його в компанії старшокласників, я усе ж дочекався, доки він дослухає жарт своїх не надто-то молодших приятелів.
– Чого тобі? – виходячи зовсім із кола хлопців, угледівши мене перед тим, мовив Інокентій Васильович і пожбурив управо позаду цигарку.
Я пояснив: його шукають.
Інокентій Васильович несподівано покривився, так немовби з`їв щось кисло-солодке, глянув на сонце, немовби я – сказав щось смішне…
Зненацька на бордюрі сівши, він промовив:
– Знаєш, – і я підступив до фігури І.В. за ріг школи, де курили старшокласники, – живи, як хочеш ти.. Не фізрук, не завуч, – учитель знову засмалив на повні груди, діставши з кишеньки спортивної багряної, із синім, боби цигарку. – Як хочеш ти!..
Життя минає. Життя – це не постійно. Хоча … ти і проживаєш кожну мить…
І це – твоє життя, – сказав Інокентій Васильович і, докуривши цигарку, .. пішов.
Я залишився на вулиці. Старшокласники – говорили про своє; проте я захотів поговорити іще з цим чоловіком – Інокентієм Васильовичем, фізкультурником.
Після уроків я зайшов до нього у спортзал. Той (І.В.) саме порався в підсобці.
– Чого тобі, Толя? – запитав мене.
– Хочу … тренуватися! – наспіх відповів я.
– І у якому ж спорті? – усміхався Інокентій Васильович. – Як у футбол, то чому не на вулиці? Сам?.. Баскетбол? Самому нецікаво…
– Я хочу з Вами, – відповів я.
– Що ж, давай, покидаємо м`яча, .. – знизав плечима.
Посміявшись удосталь, я й І.В. сіли на лаві. Він – попросив занести снаряд у підсобку…
У підсобці, там, я побачив фото. Прекрасна молода дівчина з кучерявим золотистим волоссячком дивилася на мене. А я – на неї..
Фізкультурник, звеселілий і сяючий (я ніколи не бачив його таким досі) повернувся (я озирнувся на мить, і … не забуду цей погляд).
Він помінявся вмить, коли узрів, що я – біля стола зі світлинкою.
І.В. хотів, здається, потягтися за цигаркою, проте стримався.
– Ти чого тут стовбичиш? – пробубнів собі під ніс.
Потім – раптом! – погладив мене по голові. І сів.
Закривши на хвилю обличчя руками, чоловік, здавалося, заплаче. Та він витримав..
Я думав, він змахнув вимітатися мені… Проте Інокентій Васильович випростався і, вже не навприсяд, сказав услід мені:
– Стій!
– Усе нормально, – сказав він, і, закривши спортивну залу, ми пішли додому.
Надворі небо спохмурніло, і ми поспішали, та І.В. встиг сказати:
– Її звали Мадлена.
Я й не помітив, як ми спинились.
– Нам було по 17. Ми любили одне одного…
Сказав І.В. і дістав цілу пачку з цигаркою.
– Потім десь узявся цей рак, .. – затягнувся,. – я намагався її врятувати. А хто б не намагався, якби любив?..
Її не стало…
Позирнувши на небо, Інокентій Васильович усміхнувся й … промовив, що треба забиратися, бо хлюне дощ…
Потім ми спинилися. Востаннє.
– Людське життя, – почув я тоді, – як світлина. Як фотографія сонця. Важко зрозуміти: захід то чи схід..
Не кури!.. – мовив, ідучи своєю дорогою, фізрук. І жбурнув недопалка.
«Я і сам покинути бажаю, однак не можу», – почув я, здається, тоді – Інокентій Васильович спиною до мене повернувся й ішов у дощ..
Наступного дня я дізнався, що Інокентія Васильовича не стало: збила машина…
Тоді я уперше прогуляв урок; і не тому, що був занудний (хоча так і було): я – просто дивився на сонце…
11 квітня 2017 року
ID:
913948
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.05.2021 06:42:26
© дата внесення змiн: 16.05.2021 06:52:32
автор: Анатолій Білий
Вкажіть причину вашої скарги
|
