Якось, згубила біля ґанку у тюльпанах,
Безцінний ґудзичок від одягу душі,
Який застряг у часових, густих туманах,
Десь там, над прірвою спинившись, на межі...
А я його...а я його ось тут шукала,
В імлі безмовній, між тюльпанів каяття,
Неначе кріт, руками землю проривала,
А в ній - тунелі, що ведуть у почуття,
В питання свіжі: як могла тебе згубити?
А може, хтось тебе від мене відірвав?
Куди іти? Чи вже не йти...чи що робити?
Якби ж то хтось мені повідав...розказав...
Ніхто не скаже...ні земля, ані тюльпани,
Лиш тільки серце може радити душі...
Воно шепоче: йди в майбутнє крізь тумани,
Бо там твій ґудзик біля прірви, на межі...
І я пішла слідами мрій, надій слідами,
І нині йду поміж тюльпанів каяття...
За ним готова йти годинами, роками,
За ним готова йти усе своє життя...
***
дякую, цікаво читалось 
