Моєму другові присвячую
Його не було уже давно. Друзі йдуть завжди так несподівано. Це не одразу відчувається. Лише проходить кілька років і лише тоді … порожнеча стукає у двері. Спочатку ледь-ледь, несміливо, а потім все гучніше і сердитіше. І так хочеться порозмовляти, іноді просто разом помовчати. Але уже пізно.
Наша остання зустріч була якось безглуздою, неправильною, дріб'язковою … Та що тепер ...
- Ти як, друже …
- Та нічого. Все добре. А у тебе?
- Теж все добре. Але може посидимо трохи. Мені тут стояти уже зовсім без сенсу.
- Та ні. Я поспішаю.
- Та недовго.
- Ні. Наступного разу. Не можу сьогодні.
Не було ніколи цього наступного разу. Безглузда людська біганина просто проковтнула останню найважливішу розмову. Хоч і було відчуття помилки. Але нам завжди "не до того" ... Ми іноді робимо неймовірні дурниці … Хоча, чому іноді?!
Проріджую контакти у своєму телефоні. З цими уже не спілкуюся. Розбіглися … З цим не хочу говорити. Так не можна чинити. О … Який важливий номер?! Але мені туди телефонувати не можна. Шкода, але не можна … А тут потрібно. Але не зараз … Якось на вихідних. А це його … Андрія. Не видалю. Нехай тут і буде. Цікаво, у кого зараз його номер? Потрібно набрати. Ніхто ж не заставляє відповідати.
- Привіт … Що дзвониш, щось сталось? Я буду вчасно, як і обіцяв …
Такого заціпеніння зі мною не траплялося ще ніколи. Мій товариш, що помер кілька років тому, говорив зі мною по телефону. Чи це мені так уявлялося?
Зовсім уже не своїм голосом запитав?
- Друже, а куди ми з тобою йдемо завтра?
- Ти що? У нас редакційне завдання. Ми завтра вранці з тобою на авторинку збираємо ціни на вживані авто. А потім про це маємо дуже швидко підготувати матеріал. Редактор буде в шоці, якщо не зробимо …
Ойойой … це ж куди та пам’ять мене занесла. Цілих двадцять років назад. Все ще не вірю у реальність того, що відбувається …
- Нагадай, котре сьогодні число. Краще з роком.
- 2008 рік. 15 вересня … Ну ти даєш. Не запізнюйся …
- Чекай … чекай … Нехай все це виглядає як цілковите безглуздя. Як неймовірна фантастика. Але послухай будь-ласка, що я тобі скажу. Я мабуть не той, хто піде з тобою завтра на ринок. Вже зовсім скоро ти почнеш відчувати біль. Ти не звернеш на це увагу. Через десять років у тебе виявлять рак. І вже нічого не можна буде змінити. Але зараз все ще не пізно. Твою дружину зватимуть Оксана. У тебе буде двоє чудових дітей. Наша футбольна команда вже цього року займе перше місце. Останнє сказав, щоб потім колись ти мені все ж таки повірив ...
- Друже, ну ти даєш … Я й не знав, що ти трохи письменник. Ні, її не зватимуть Оксана. Розсмішив. Добре, до завтра …
- Зачекай.
Андрій поклав телефон. Спроба передзвонити виявилась невдалою. Трубку підняла вже майже доросла донька. Звичайно ж, я не став розмовляти … Не міг ...
Час на роботу. Дивина мабуть, але це все ж таки задоволення. Нові спілкування, емоції, … Навіть прогулянка швидким кроком через парк виглядає розкішшю …
Звідки ця радість? Ну так … Розмова з минулим. Мабуть наснилося …
Біля входу зібралося кілька друзів. Серед них стояв Андрій. Я навіть не відчув, що щось відбувається у моїй голові. У моїй пам’яті. Ми просто привітались. За звичкою сказавши: «Посидимо увечері годинку у «Люстрі»?! … Так, так …»
Вони пропадають на довгі роки,
А може навічно.
У вікна дивились тривожно зірки.
Казково й магічно.
Від зірки до зірки один лише крок.
Така пересічність.
Людина людині – маленький місток.
Пізнаєш одвічність.
Та хто ж це придумав таку гірку лжу.
Що це так трагічно.
Не пхайте у вічне незриму іржу ...
Не пхайте в магічне …
Вони сперечались,
Кому і за ким? Хто буде останнім?
Вони жартували.
У тім сум’ятті найбільше надбання.
Тепер залишились Один і зірки.
І довге чекання.
І те, що в людині
постійно живе ... Єдине й останнє.
філософські роздуми... цінуймо світ і людські відносини, будьмо уважними до рідних та близьких людей.
так ... головне, щоб вчасно ... не запізно 
Зворушлива проза...
